Хендрік Грун - Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

Я негайно ж відніс iPod Ефʼє. Загорнув його в гарний папір, який порвав у неї на очах. Обережно одягнув їй на голову навушники та натиснув «грати». Перші акорди симфонії Моцарта.

Вона була дуже щаслива.

Я пообіцяв бути для неї ді-джеєм по півгодини щоранку і читати по півгодини вдень. А якщо не зможу, то домовлюся, щоб мене хтось підмінив.

Тридцять хвилин — досить довго. Як правило, після цього вона засинає. Як і сьогодні. Я повільно збавив гучність, а потім обережно зняв навушники. Написав на дощечці біля її ніг: «Ти здаєшся такою спокійною, коли спиш, мені не хотілося тебе будити. Побачимося вдень».

«Мені раптом геть клепки відбило, як увімкнути телевізор! Навіть якби від цього залежало моє життя, я б не згадала, як він має запрацювати. Я сиділа й витріщалася на кнопки на пульті дистанційного керування. Тож натомість я слухала радіо».

Я змусив Грітьє дати зуба, що наступного разу вона зателефонує і запитає мене.

Їй сто відсотків гіршає. Грітьє й сама це помічає. Я щодня заходжу потриндіти й поглянути, як вона.

За такий короткий час мені, схоже, вдалося по вінця заповнити свій денний розпорядок різного роду доглядом. Через це в мене майже не лишається часу на кавових нюнь та чайних скигліїв. Окрім того, я роблю максимально все для того, аби не нехтувати й здоровими членами клубу: Греме, Едвардом, Ріа та Антуаном.

Телефонував наш юрист, щоб повідомити, на якому етапі ми перебуваємо.

Довелося сказати йому, що ми втратили запал для боротьби з керівництвом. Коли я пояснив, що мій найважливіший спільник тепер у квазівегетативному стані, він зрозумів.

Йому було дуже прикро і він запитав, чи може продовжувати захищати наші інтереси.

«Звісно ж. І якщо я знайду час та сили, то зроблю все, чим зможу допомогти».

«Упевнений, Еф’є оцінить, якщо ви це зробите».

Греме розповів, що рівно сімдесят років тому втратив свого маленького песика. Йому було дванадцять. Він відпустив його з повідця побігати, коли раптом четверо німецьких офіцерів схопили його. Дата закарбувалася в його пам’яті, наче врослий ніготь. Греме ніколи не почувався таким безпомічним, як того дня. Пізніше він чув, що таких конфіскованих собак використовували як детектори наземних мін.

Мої всепоглинаючі завдання по догляду за іншими дали мені якір у щоденному житті. Те, що тепер я почувався корисним, подарувало мені відчуття спокою. Три мої пацієнти — Еферт, Грітьє та Еф’є — вдячні клієнти. Читаючи для Ефʼє, я щоразу сумнівався, що «Ключ Сари» був правильним вибором — книга не дуже весела. Та Еф’є сподобалося. Вона була також дуже задоволена власною радіостанцією.

Я набрався сміливості та запитав, чи й досі вона прагне померти. Так, вона все ще хоче цього, але не так відчайдушно, як раніше. Я зрозумів усе це з того, як вона кивнула.

Гарні новини для більшості пожильців: реконструкцію відклали на рік. Кілька пань поцікавилося, що робити з коробками для переїзду: лишати в кімнаті до наступного року чи варто їх по черзі віднести назад до супермаркету. Оце задача. Потім розмова перейшла до фіброїдів. Та оскільки мені бракувало моральної фібри, щоб стояти і слухати, я вирішив провітритися.

Ми з Грітьє вирішити піти поглянути на відділення для недоумкуватих. Дістатися туди не важко. Ми просто пройшли крізь двері за медсестрою, сказавши їй, що провідуємо зовицю Грітьє. Ім’я пацієнтки назвали навмання, та, як виявилося, в цьому не було потреби. Ніхто нічого не питав. Ми блукали по численних кімнатах загального користування й бачили чимало знайомих лиць. Звісно, нам не варто було боятися, що нас упізнають.

Був саме обід. Медсестра годувала низеньку жіночку з дитячим нагрудником навколо шиї.

— Ту-ту, ось і поїзд… і… ось і ми!

Вони називають це глибокою старістю чи недоумкуватістю, але раніше говорили, що це друге дитинство.

Ще одна пані, яка сиділа в кріслі, запитала, чи не хочу я побачити її кішечки й відразу ж розставила ноги. Ну, тут без коментарів. Дехто з пацієнтів байдуже дивився поперед себе, але були й інші, які хитали головами та люб’язно до нас усміхалися. Грітьє має класнющу здатність сприймати усе неминуче дуже спокійно.

— То ось де я буду приблизно за рік, — сказала вона. — Сподіваюся, що до того в мене таки будуть гарні часи. До речі, Хендріку, я не хочу, щоб ти мене провідував. Хіба що я сама попрошу тебе прийти. Згода?