Хендрік Грун - Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

– І можеш довірити мені пояснити це іншим членам клубу, хоча й не думаю, що вони самі не второпають. Зрештою, ми всі в одному кораблі, якому скоро хана. А тепер повернімося до шахів!

За обідом Греме розповів, що кожного разу, коли піднімає слухавку, чує в телефоні дивне клацання.

«У мене таке відчуття, що хтось прослуховує мій телефон», — серйозно сказав він. Кількома годинами пізніше, за чаєм, п’ять інших пожильців повідомили, що вони також чують дивне клацання, коли відповідають на дзвінки.

«Тепер я розумію, як почувалася пані Меркель», — сказала пані Шенк без натяку на іронію.

Пізніше Греме довірився мені, що його телефон стоїть у шухляді, і ним він тижнями не користується.

«Мені ніколи не телефонують. Якщо телефон і дзвонить, то це завжди стосується догляду немовлят у лікарні Ей. У нас майже однакові номери».

Наш прем’єр-міністр Рютте висловив різкий протест проти АНБ: як вони могли шпигувати за Меркель та за Папою і не шпигувати за ним?

Ми більше нічого не чули про будівельні роботи, які мали бути сто відсотків. Тут відсутність новин — це завжди кепські новини. Мені бракувало Аньї, шпигунки в адміністрації. До речі, наша інформаторка, тепер уже пенсіонерка, гарно поживає. Насолоджується життям. Ми постійно бачимося за кавою.

Про Еф’є нічого нового.

Я вирішив, що Еф’є може сподобатися, якщо я читатиму їй. Вона завжди була затятою читачкою. Я відшукав у її кімнаті три книги, яких, здавалося, ще не розгортали. Та не все було так просто. Спочатку адміністратор не дозволяв мені заходити в кімнату до Еф’є. Тож я пішов простісінько до Стельваген, пояснив ситуацію і попросив взяти декілька її книг. Це виявилося правильною тактикою — відтепер я маю доступ до кімнати Еф’є, коли б того не захотів. Мені навіть дали ключ, що, як на мене, проти правил.

Наша директорка мимохідь згадала, що кімнату Еф’є здаватимуть з 1-го січня, якщо, звісно, не буде помітних покращень у її стані.

«Це так люб’язно з вашого боку».

«Якщо виникне потреба, я використовуватиму увесь простір, що маю».

Еф’є кивнула, коли я запитав, чи хотіла б вона, аби я їй почитав. Я дозволив їй обрати між «Якобою» Сімони ван дер Влагт, «Самотністю простих чисел» Паоло Джордано та «Ключем Сари» Тетяни де Росней. Ефʼє кивнула, коли я показав останню книжку. Я сподівався, що вона не надто похмура. Уже потім я порадів, що вона не обрала «Якоби», бо, як виявилося, ця книга про Якобу Баварську, графиню Голландії п’ятнадцятого століття. Перший розділ починався словами: «Смерть занесло до кімнати». Надто жорсткий початок.

За півгодини я прочитав 17 сторінок. У книзі 331 сторінка. Тож там було досить слів для двадцяти сеансів читання.

Коли я зупинився й запитав Еф’є, чи їй сподобалося, вона кивнула.

«Гаразд, дівчатка, я кинув вам у каву пару пігулок, і невдовзі зустрінемося у моїй кімнаті», — Еферт уже це уявляв. Він сподівався, що було ще не запізно перехилити чарку за нову пігулку, яка підвищувала жіноче лібідо.

«Ти старий хвалько», — пробурмотів Греме.

«Мені треба чимало надолужити, — сказав Еферт, — бо я був одружений впродовж тридцяти років із дуже солодкою жінкою, яка, проте, була така ж холодна, як морозилка, й така ж суха, як печиво».

«Від тих пігулок у пань починають рости вуса», — застеріг Едвард.

«У більшості вони й так уже є», — сказав Еферт, аби відкласти цю проблему на потім.

«Гаразд, Еферте, уже досить», — мовила Грітьє, надсилаючи йому пустопорожній погляд.

Уперше за декілька тижнів клуб «Старих, але ще не мертвих» зібрався разом, і це було класно. Ми випили вина й перекусили біттербалленом, і настрій по черзі був то серйозним, то побарабанським. Ріа та Антуан запросили нас в неділю в ресторан до своїх давніх друзів на вечерю. Йдуть усі. Ну, окрім однієї. Я збираюся почитати їй знову сьогодні вдень. Не знаю, чи стане мені духу сказати їй про нашу вечерю в неділю.

У Норвегії люди дивляться телепрограму, в якій дванадцять годин суцільного плетіння «від вівці до светра». Щоб просувати поняття «повільного телебачення». Для голландської версії пропоную дванадцятигодинну трансляцію того, як люди зачовгують у ліфт і вибираються з нього. Ось це повільне телебачення. Сам лише поріг, це мацьопеньке підвищення, створює величезні затримки.

Якось один із ліфтів не фурикав через технічну поломку. Це спричинило чергу довшу, ніж я міг окинути оком. Чекати своєї черги — не найкраща риса наших пожильців: було багато штовханини, стусанів, ударів ногами та лайливих слів.