Хендрік Грун - Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

Ось вам і цікавий поворот до безперервного обговорення лікаря з Тейтьєнхорна, який спершу здійснив евтаназію пацієнту, а потім собі!

Для розмов за чаєм зміна теми від евтаназії до суперечки навколо Чорного Піта — не такий вже й різкий поворот. У Чорного Піта тут чимало прихильників. Щороку виникають гарячі обмусолювання того, котру з пань Піт запросить підійти й сісти собі на коліна. Зазвичай вони мало не чубляться за таку честь. До нас приходять завжди ті ж самі Чорний Піт та Санта-Клаус. Якщо чесно, наш Санта-Клаус вже й сам на півдорозі до ходунків, але минулого року він ще спромігся дошкандибати до прикрашеного гірляндами крісла, спираючись на свого міцного помічника та помічника єпископа. У реальному житті Чорний Піт — керівник місцевої служби прибирання. Він єдиний Чорний Піт з-поміж усіх, кого я знаю, який вбирається в рожеві рукавички та носить солодощі у відрі для прибирання. Він не кидає цукерок на підлогу, як це заведено, — з поваги до своїх колег. Та й все одно ніхто з тутешніх не зміг би нахилитися, аби підняти їх, не ризикнувши при цьому гепнути.

Учора оголосили штормове попередження, сила вітру сягнула 10 балів. Надвір ніхто не виходив. Кожен буревій неминуче приносить старим пердунам видіння про вперту стару пані Храфенбек, яку здуло в канал у 1987-му, де вона трагічно втонула.

«А її теж наполегливо попереджали!»

Я залишив скутер у спокої. Літати просто, проблематично приземлятися.

Учорашній день провів у пошуках прижиттєвого заповіту Еф’є. Так його й не знайшли. Ми з її донькою перебрали десять папок, які охоплювали загалом усе життя. Мені було ніяково копирсатися в усіляких особистих паперах і листах. Спочатку я передавав найособистіші Ханеке, але для неї впоратися з ними виявилося не легше, ніж для мене. Тому якомога швидше я проглядав їх, аби перевірити, чи, бува, не сказано там чогось про закінчення життя.

Після двох годин я мусив зупинитись.

Пішов до Еферта, аби поплакатися йому. Образно кажучи, звісно, бо я не мав цього на увазі буквально, але тим не менше кілька сліз таки пролилося.

Еферт приніс двадцятирічний віскі, що його приберіг для «особливої нагоди». Він також замовив їжу додому й поставив для нас стару комедію на DVD.

Зрештою, мені трохи покращало.

«Ви народжуєтеся, помираєте, а решта — то просто тупцяння на місці» (Джеймс Джойс).

Я мушу звідкись почерпнути трохи сил, аби встояти біля найближчої в цілому світі подруги й підтримати її в жахливому становищі. Це нормальний спосіб тупцяння на місці.

Насправді ж підтримувати Еф’є означає тримати її щодня за руку впродовж півгодини і намагатися думати про те, що лишилося несказаним.

Ефʼє практично не покращало. У п’ятницю її переведуть на поверх догляду. Ми так і не змогли знайти прижиттєвого заповіту, де сказано, що вона не хоче жити далі, щойно стане недієздатною.

Ми зійшлись на тому, що найбільш гнітючим фото зі збитками від грози була ота, на якій хвилі несли перекинуту закусочну на колесах під назвою «Chips Ahoy!!!» у селищі Лаверзооґ.

Коли справа стосується ураганів, ми маємо місця в першому ряду, відразу за геранями. Пан Беккер, сидячи в кріслі біля вікна на п’ятому поверсі, нарахував шість зламаних дерев, дві автокатастрофи та три майже нещасні випадки. Що за день!

За кавою я почув наступне логічне пояснення: з уведенням в обіг євро усе раптово подорожчало вдвічі, тож розумно, що повернення до гульдена автоматично змусить усе в два рази здешевшати.

Я мав навіть простіший вихід, як виправити економіку: дозволити банкам змінювати кожний десятковий дріб на одну цифру вправо. Насправді нічого не зміниться, та всі раптом стануть вдесятеро багатшими. Почнуть більше витрачати, економіка відповідно пропорційно зростатиме і — вуаля — проблему вирішено, проблему вирішено.

Пані ван Діамен розмірковує над тим, аби зробити собі підтяжку лиця.

«А що робити пластичному хірургу з усіма додатковими подвійними підборіддями?» — невимушено запитав Еферт.

«Можливо, він зможе передати їх комусь іншому», — сказала ван Діамен. Схоже, цими днями вона вже трохи того і тому на півдорозі до замкненої палати.

Ще один пожилець, пан Де Вейс, уже втретє змінює банк. Він починав із «Постбанку», потім забрав гроші до «ABN AMRO» і нарешті до «Рабобанку», а тепер навіть і цей банк його не влаштовує.

«Чи може хтось порекомендувати банк, в якому мої гроші будуть у безпеці?» — запитав він, коли ми пили каву.