Дэниел Киз - П'ята Саллі

Я знала, що вона планує. Ми з Джинкс багато вже говорили про це злиття, й вона повторювала, що нізащо не дасть із собою таке зробити. «Спочатку я вб’ю того психіатра, — казала вона. — Богом клянусь. І тоді все буде так само, як до того, як він з’явився».

А коли вона клянеться, я сприймаю це серйозно. Джинкс завжди дотримується слова. Вона збиралася відкопати схований пістолет. Думала про те, щоб тримати контроль цілу ніч, аж до сеансу, що був назначений на дев’яту ранку. Тоді вона увійде в кабінет Роджера з пістолетом у сумочці та виконає свою обіцянку. Я знову спробувала вибратись, але хоча я й знала, що вона планує, не могла знайти щілину, щоб вийти назовні.

Пістолет, пригадала Джинкс, закопаний на задньому дворі біля телефонного стовпа. Вона думала про це всю дорогу до житлових кварталів і встигла натиснути на гальма, коли ледь не проїхала на червоне світло. Не можна, щоб її зараз зупиняли чи відвозили кудись на краденій машині. Попереду ще робота. Вибиратися назовні ставало все важче, тож варто було використовувати час з користю за кожної нагоди. Вона вела повільно, опираючись імпульсу натиснути педаль газу аж до підлоги.

Я намагалася вийти, але Джинкс заблокувала всі шпарини. І я ніяк не могла викликати у неї головний біль. Єдиним способом пройти повз неї та перебрати контроль — було почекати, доки Джинкс втомиться від виливання свого гніву та злоби. Тоді вона могла б знесилитися. Та вона зосередилась на тому, щоб такого не сталося, аж поки не вб’є Роджера. Я намагалася поспілкуватися з нею дорогою до квартири, надокучаючи їй у свідомості думками, що нам потрібно поговорити. Можливо, тому що Джинкс переповнював гнів, або через те, що вона насолоджувалася прохолодною, мрячною погодою, вона дозволила мені зв’язатися з нею.

— То як, поїхали додому і в люлю? — сказала я.

— Ні, поки психіатр не помре.

— Але чому?

— Тому що він такий же, як і всі інші мудаки. Намагається знищити мене і тебе, як зробив це з Нолою та Беллою. Але знаєш ще що?… Він збирається загорнути нас всіх в одну гарненьку жіночу упаковку, а потім використати її.

— Я не проти, — сказала я.

— Що ж, а я не дозволю жодному мужику пхатися до мене своїми руками.

— Він не якийсь там звичайний мужик. Він — щиросердечний. І Белла клеїлась до нього, і третя Саллі вішалась, але він опирався. Хіба це не доводить, що він інший?

— Це тільки доводить, що він вичікує слушного моменту, доки й ти не зіллєшся з Саллі. Це ти його цікавиш. Але я не дозволю цьому статися. Я не пожертвую своєю свободою, щоб служити Саллі.

— Тоді нам доведеться заплатити сповна.

— Завжди доводиться платити.

— Послухай, Роджер мені не байдужий, — сказала я.

— Це твоя проблема.

— Твоя також. Без моєї допомоги — ти відірвана від усіх. Ти взагалі не маєш уявлення, про що думає Саллі чи що робить. Хоча зараз ти і можеш з нею трішки спілкуватися, але пам’ятаєш лише окремі невеличкі шматочки, коли ти не назовні. Ти знаєш, що з тобою зроблять, якщо ти вб’єш його?

— Я не боюся померти.

— Але ти не помреш. Вони помістять тебе в гамівну сорочку та запроторять кудись далеко, тож свободи не буде ні для кого. І все, що ти зможеш зробити зі своїми ненавистю та злобою, — це битися своєю нечутливою головою об гумові стіни.

Це її зачепило. Джинкс уявляла собі те, що я говорила, але це тільки більше її розізлило, тож вона відгородилася від мене та щосили натиснула на газ. Я подумала, що зараз вона точно нас знищить. Але цього не сталося. Джинкс збіса гарно вміла водити машину.

— Чому ти так ненавидиш чоловіків? — спитала я її.

— Бо вони порушують обіцянки.

— Це ти про кого?

Я знала, кого вона мала на увазі, але подумала, якщо підтримуватиму з нею розмову, то можу заскочити її зненацька та вийти назовні.

— Ларрі.

— Він був чоловіком Саллі, не твоїм.

— Можливо.

— То що ти хочеш цим сказати?

— Він благав Саллі відшмагати його, але вона не могла цього зробити.

— А, ти про це… Я не звертала уваги. Мене не надто цікавлять різні сексуальні витівки.

— Що ж, ми з ним чудово поладнали. Тоді я відчувала щось бодай трішки схоже на любов до чоловіка, і він говорив, що ніколи не захоче іншої. Це мені він подарував ту срібну брошку в формі летючої рибки.

— То й що?

— Я дізналася, що він залицявся до іншої жінки. — Вона проїхала на червоне.

— Яка різниця, Господи. Він зрадив Саллі, не тебе. Він не міг знати, що то була ти. Він просто не міг зрозуміти, що означали ті зміни настрою.