Дэниел Киз - П'ята Саллі

Я тинялася магазинами, намагаючись підібрати речі, які вони їм довго послужать і матимуть якесь особливе значення. Спочатку я думала про шаховий набір з ебоніту та слонової кістки й інкрустованою шахівницею для Пата, але потім усвідомила, що навіть не пам’ятаю, чи взагалі колись вчила його грати в шахи. О Боже, я навіть не була певна, що знаю, скільки їм років. Стоп. Я могла вирахувати. За рік після того, як я закінчила школу, мені, мабуть, було дев’ятнадцять. Чи вісімнадцять? Ні, дев’ятнадцять. Отже, двійнятам по одинадцять. Ні, завтра буде їхній десятий день народження. Ну, якщо мені двадцять дев’ять… Чи двадцять вісім? Я залізла в сумочку, відчайдушно намагаючись знайти свої водійські права. А тоді безсило сперлася на прилавок. Мені було двадцять дев’ять, а двійнятам — десять. Та мене лякало саме усвідомлення того, наскільки великими були прогалини в моїй пам’яті.

Нарешті я вибрала набір олійних фарб для Пенні та фотоапарат для Пата, і ще два сучасні романи. Запакувала їх у подарунковий папір, а тоді повернулася в квартиру, щоб рано повечеряти та приготуватися до зустрічі зі своїми дітьми та колишнім чоловіком.

В автобусі до Енґлвуда мене турбувало почуття дежавю. Хоча я й запевняла себе, що ніколи раніше не відвідувала цей новий будинок Ларрі, а також ніколи не бачилася з його дружиною Анною, я уявляла собі гидотний жовто-червоний різнорівневий сучасний будинок в стилі ранчо, з чотирма римськими колонами та копією газового ліхтаря дев’ятнадцятого століття на газоні.

Я прибула та була вражена, коли побачила, що він саме такий, яким я собі його й уявляла. Це не могло бути дежавю. Я, очевидно, вже тут бувала. Глибоко сховане в моїй пам’яті, тепер воно розгорнулося, наче коли океан змиває шари піску з пляжу та показує вибілений скелет якоїсь морської істоти.

Я була впевнена, що ніколи раніше тут не була, та в голові промайнув образ поліцейського в побитому «Мерседесі». Будинок, погоня за автомобілем, поліцейський.

Я швидко затулила скелет у мізках, хоча обриси залишилися на видноті, ніби піщані скульптури.

Доки я прямувала під’їзною доріжкою, з будинку вийшла Анна, щоб привітати мене. Я була вражена від того, якою вона була дрібною та які мала круглі очі. Вона рухалася швидкими ривками і рвучко жестикулювала, ніби білка, готова кинутися геть від першого ж гучного звуку.

— Ларрі поїхав за тортом, — сказала вона. — Він невдовзі повернеться.

— Гарний у вас будинок, — сказала я.

— Рада, що тобі подобається. Думаю, ліхтар дарує йому модний ностальгічний вигляд.

— Знаю, я рано, — сказала я. — Та мушу визнати, я дуже хотіла приїхати.

— Заходь. Побачишся з Патом та Пенні до того, як завітають інші діти.

Я пішла за нею до вітальні, захаращеної статуетками, декоративними марничками та штучними квітами в копіях ваз династії Мін. Стіни були обклеєні жахливими романтичними пейзажами римських руїн серед вікторіанських садів.

— У вас дуже гарно, — сказала я. — Так багато красивих речей.

— Я завжди вважала, що дітям варто рости в оточенні мистецтва.

Пат та Пенні з’явилися в дверях вітальні й дивилися на мене з цікавістю, проте сторожко, ніби не впевнені в тому, як зі мною вітатись. Я була ошелешена тим, як вони виросли за рік. Вони ще мали залишки літньої засмаги. Рудувато-каштанове волосся Пата було коротко підстрижене. Він був одягнений у брунатні слакси та темно-синій блейзер. Волосся Пенні було завите дрібними кучериками, й вона була вбрана у тонку зелену бавовняну сукню. Обоє виглядали так, ніби зійшли зі сторінок каталога одягу шкільного сезону. Я ненавиділа Анну за те, що зробила їх такими.

Я простягнула руки, й вони неохоче підійшли до мене. Я обійняла та поцілувала їх, але мене зачепила їхня стійка непіддатливість.

— Покажіть своїй матері ваші кімнати, доки я закінчу накривати на святковий стіл, — сказала Анна. — Впевнена, вона з радістю подивиться всі ваші гарні речі.

У кімнатах я побачила розгорнуті книжки, і задоволено відзначила, що вони все ще читають. Ми погомоніли про книжки та спорт, і Пат був вражений моєю обізнаністю в футболі. Я сказала, що була впевнена, що «Даллаські ковбої» потраплять у фінальну серію та цього року знову дістануться до «Суперкубка» [116] Superbowl — фінальна гра сезону в професійному американському футболі. . Пат фанатів від «Гігантів», але погодився, що цікаво було спостерігати, як Роджер Штаубах заряджає «дробовик» під час третього «дауну» [117] Dallas Cowboys і New York Giants — команди американського футболу, між якими спостерігається особливе суперництво; Roger Staubach (1942) — колишній гравець «Даллаських ковбоїв», квотербек; shotgun — одна з агресивних ліній розташування гравців; «даун» — спроба команди перетягнути м’яч на десять ярдів (18,3 м) на сторону суперника, оскільки кожен наступний «даун» починається на тій самій лінії, де закінчився попередній. , чи як він вибирається з халепи під час жорсткої сутички.