Дэниел Киз - П'ята Саллі

Доки я йшла до автобусної зупинки, то побачила машину, водій якої виглядав схожим на Ларрі. Він повернув голову та покликав мене, але я дивилася просто перед собою, вдавала, що не бачу та не чую його. Я пішла швидше, ледь не побігла. Машина здала назад.

— Саллі? Наш будинок із іншого боку. Залазь.

Я не довіряла собі настільки, щоб відповісти йому чи повернути голову в його бік.

— З тобою все гаразд, Саллі?

Я пішла далі, дивлячись перед себе. Тоді побачила гидливий вираз його обличчя. Ларрі перемкнув передачу та поспішив геть.

Я зайшла в автобус. Усі звернули свої погляди на леді, яка весь час стискала долоні та плакала.

Роджер сказав, що це хороший знак, коли почув, що мені вдалося стримати втрату свідомості та перемикання.

— Перемикання на кого?

— Не думаю, що нам варто заглиблюватися в це, — сказав він. — Поки що деякі речі краще не обговорювати.

Чергові скелети, прикриті піском.

— Я думала, що вся основа глибинної терапії полягає в тому, щоб витягнути задавнений матеріал, щоб він не спричиняв симптомів, які роблять мене недієздатною.

— Я погоджуюсь, — сказав він, — в більшості випадків. Але тобі потрібен час, щоб звикнути до нової Саллі. Ти все ще нестабільна. Твої почуття до двійнят показують, що ворожість готова вирватися на поверхню.

— То я правильно зробила, що втекла?

Він кивнув.

— Це була перша перевірка вправи для самоконтролю. Наприклад, коли випробовують нову дамбу, то не піддають її одразу неймовірному тиску, нарощують опір поступово, щоб запобігти прориву.

— Кажу тобі, мені було боляче бачити, що відбулося з моїми дітьми. Я вже думала, що справді зірвусь.

— Що ж, ти стримала себе і, гадаю, заслуговуєш на винагороду.

— Все ще застосовуєш модифікацію поведінки?

— Можна й так сказати. Винагороджуємо те, до чого прагнемо, караємо те, що хочемо змінити. Багато людей виступають проти цього методу через неетичність. Та я контактую з іншими психіатрами, які працюють з людьми із множинною особистістю, то вони кажуть, що це корисний інструмент.

— Добре, — сказала я, — винагороди мене.

— Що б ти хотіла?

— Зводи мене на побачення. Просто погуляймо по місту, зараз же. — Його очі потьмяніли, і я швидко відступила. — Звісно, якщо ти думаєш, що це неправильно…

— О ні. Я залюбки піду з тобою на побачення. Я просто маю сьогодні ще інших пацієнтів. І ти сама знаєш, як це неприємно, коли скасовують зустріч.

— Звісно. Вибач. Так егоїстично з мого боку. В мене просто є трохи вільного часу, тому я якось не подумала.

— Але вечір у мене вільний, — швидко додав він. — Що б ти хотіла? Вечерю? Театр? Чи танці?

— Як щодо всього разом? Чи це надто ненаситно?

— Буде тобі побачення.

Я хотіла поцілувати його, але втрималася. Мені треба берегти свої вияви щастя, витрачати потрошку. Як підмітив колись Ф. Скотт Фіцджеральд, рахунок у банку емоцій вичерпується. Я не хотіла знімати з нього забагато своїх хороших відчуттів.

— Добре, — сказала я. — Я сама погуляю містом, займу свої думки до вечора. Підозрюю, що воно тепер здаватиметься мені іншим, бо я й сама змінилася. Розумієш, про що я?

— Здогадуюсь, — сказав він. — Та я не можу знати напевне. Думаю, це буде щось схоже на повернення після того, як тебе там не було кілька років. Людина змінюється, а тоді розглядає все крізь призму нових знань і досвіду. Все те саме, та разом із тим трохи інше.

Ми домовилися зустрітись у «Вершник її знав», щоб повечеряти, а звідти піти на виставу на офф-офф-Бродвеї. Роджер провів мене до дверей, та не встиг лише відвернутись, як я поцілувала його. Він здригнувся. Я відчула, які в нього напружені руки, та потім вони розслабились. Хоча він й не відповів на мій поцілунок, я була вдячна, що не відсторонився.

Оскільки ми все одно збиралися зустрітися на Віллидж, я вирішила, що проведу там день. Я доїхала в метро до Вашингтон-сквер, втішившись, що так пізно восени натрапила на мистецьку виставку під відкритим небом.

Коли я споглядала картини, то від схвалення у мене пробіг шкірою холодок. Я не звернула на це уваги, потім спостерігала за шахістами та грою дітей у пісочниці на майданчику.

О п’ятій я пішла в кав’ярню на зустріч з Роджером.

У «Вершник її знав» святкували те, що розширили приміщення, й коли я крізь натовп протиснулася у нову прибудову, то помітила, що стіни там також були обклеєні європейськими газетами. Проте, на відміну від пожовклих у старому залі, вони були свіжі. Це все дарувало фальшиву атмосферу вдаваного зубожіння. Тому що давнє та нове не поєднуються. Можливо, коли газети пожовтіють, то зіллються зі старими.