Дэниел Киз - П'ята Саллі

— Я завжди любила футбол, — сказала я. — У школі була чирлідеркою.

— Ти ніколи мені не розповідала про це, — сказав Пат. — Як це так?

— Ой, — засміялась я, — та я мала б про це якось згадувати. Ти, мабуть, просто не пам’ятаєш.

— Я б запам’ятав! — зухвало відрізав він. — У мене хороша пам’ять!

Що я молола? Я ніколи не любила футбол. Я взагалі ні бельмеса в ньому не тямила: ні хто такий Штаубах, ні що таке «дробовик». Хоча Пат все зрозумів, тож те, що я говорила, не могло бути зовсім нонсенсом. Звідки я це знаю? Коли це я взагалі була чирлідеркою?

— Я ненавиджу футбол, — заявила Пенні. — Він надто жорстокий.

— Так говорить Анна, — поскаржився Пат. — Вона не дозволяє мені дивитися.

— Тато скоро повернеться, — сказала Пенні. — Ти поводитимешся дивно, коли він тут буде?

— Що ти маєш на увазі? — спитала я.

Пат стусонув її ліктем, і вона замовкла.

Я вирішила не продовжувати цю тему, але через кілька мовчазних секунд, доки Пат показував мені свою нову колекцію марок, Пенні випалила:

— Я також не пам’ятаю, щоб ти колись розповідала про чирлідерство. Якщо ми обоє про це забули, це означає, що ми стаємо, як ти?

— Що ти маєш на увазі?

— Анна каже, що тато розповів їй, що ти все забуваєш після того, як робиш дивні речі. Якщо хтось із нас щось забуває або бреше, вона кричить на нас та каже: «Ви у свою матір вдалися».

Пат знову подарував їй попереджувальний стусан ліктем, але вона люто блимнула на нього очима.

— Але ж це правда. Так вона й каже.

Я підвелася від приголомшення, відчула, як пашіє моє обличчя, не знала, куди мені повернутися, куди сховатися.

— Мамо, з тобою все гаразд? — спитав Пат.

— Так, тільки трішки в голові запаморочилось. Думаю, у мене й справді була якась болячка, від якої я багато забувала. Та я не брехала. Просто, коли я забувала речі, які коїла, люди звинувачували мене в брехні.

– І ми станемо такими, як ти? — спитала Пенні.

— Дорогенька, звісно ж ні. Тільки тому, що у когось із батьків є якась хвороба не означає, що й діти її матимуть. Я впевнена, що у вас дуже гарна пам’ять.

Пенні потерла кулаком щоку.

— Минулого тижня я забула своє домашнє завдання. — Вона почала схлипувати. — І загубила свої кишенькові гроші, а Пат забув дати відповідь на останнє питання на іншому боці аркуша на тесті з математики.

— Це нічого не оз…

— Ми стаємо, як ти! — Її голос переріс у пронизливий крик. — Я не хочу бути, як ти! Будь ласка, зроби щось, що б я не стала такою, як ти!

Пат вдарив її, а Пенні завила та дала здачі. Він вхопив її за волосся та скрикнув:

— Заткнися! Тато говорив не засмучувати її, бо вона робитиме з нами погані речі.

Я відчула холод, напруження у повітрі та біль, що починався в основі черепа. Я мала щось зробити. Що саме? Не могла згадати. Аура була сильною, ніби холодна статична електрика проходила моїм тілом.

Дивлячись на те, як гризуться Пат та Пенні, я відчула раптову відразу до власного сина. Мені захотілося вхопити його, стиснути руками за горло й задушити його.

А тоді я згадала. Зціпити долоні та тричі стиснути. Я стискала, стискала й стискала. А тоді аура вщухла, і моє тіло, яке оніміло та охололо, почало наливатися теплом.

— Глянь на неї! — закричав Пат.

Вони обоє витріщилися на мене.

— Ти зараз зомлієш? — спитав Пат.

— Не кривдь нас! — закричала Пенні.

Пат вилетів із кімнати.

— Я краще покличу Анну! — гукнув він.

— Ні! — видихнула я. — Я зовсім не збираюся нікого кривдити. Зі мною все добре. Просто трохи запаморочилося в голові. Будь ласка, не турбуй її. Я все одно вже мушу йти.

Я збігла сходами будинку, повернулася в захаращену вітальню, від якої в мене геть розвинулася клаустрофобія. Анна вийшла з великої кімнати.

— Ларрі вже скоро повернеться. Не можу зрозуміти, чому він затримується.

— Я не можу залишитися, — сказала я. — У мене важлива зустріч.

Запитальний погляд, а тоді полегшення в її погляді.

— Ти впевнена? Пенні та Пат так чекали, що розділять свій святковий торт із тобою.

Я хотіла крикнути «брехуха!», але вичавила з себе посмішку.

— Нічого страшного. Я все одно калорії рахую. Краще не ставати на шлях спокуси.

— Що ж, я розумію, — сказала вона. — Я передам Ларрі, що ти була.

— Передай йому ще привіт від мене.

— Буде прикро, що він не побачився з тобою.

Я мусила вибратися звідти до того, як повернеться Ларрі. Щось підказувало мені, що коли я його побачу, жодний у світі прийом самоконтролю, ніякі стискування рук не допоможуть мені втриматися при свідомості.