Лорен Грофф: Долі та фурії

— Ти знаєш, — якось зізнався йому Чоллі, — у мене до тебе, мабуть, і не було справжнього друга.

Вони сиділи в залі ігрових автоматів, грали у відеоігри й розмовляли на філософські теми. Чоллі — з купою стрічок, які він дістав у Армії порятунку, Лотто — з підручником для дев’ятого класу, який він міг цитувати з будь-якого місця, навіть не розуміючи, про що йдеться. Лотто озирнувся й побачив, як світло від Пекмена відбивається на масному лобі й підборідді Чоллі. Хлопець поправив окуляри на носі, дивлячись убік.

У Лотто потеплішало на душі.

— Ти теж мені подобаєшся, — сказав Лотто. І лише зараз, вимовивши це вголос, зрозумів, що це правда. Чоллі зі своєю грубуватістю, самотністю, наївною жадобою до грошей нагадував йому батька.

Фривольне життя Лотто тривало тільки до жовтня. Жменька місяців, які все змінили.

Мабуть, це й був поворотний момент: пізній полудень, субота. Вони товклися на пляжі ще від ранку. Чоллі, Гвенні й Майкл спали на червоній ковдрі. Засмаглі, просолені океаном, із присмаком пива в роті. Кулики, пелікани і птах-рибалка патрали на березі золотисту рибину довжиною сантиметрів тридцять. Лотто довго спостерігав за ними, доки в його уяві повільно вимальовувалася картина, яку він бачив у якійсь книжці: червоне море, кам’яниста доріжка, яка пірнала в нього й виринала, наче скручений язик колібрі. Він підняв забутий якоюсь дитиною совочок і почав копати. Шкіра натягалася, наче вкрита гумовим клеєм, дуже обпечена, але нижче під нею м’язи раділи рухові. Сильне тіло — це блаженство. Море шипіло й клекотіло. Інші троє потроху прокидалися. Гвенні стояла, поплескуючи себе по стегнах. Боже, він облизав би її з голови до кінчиків пальців. Вона дивилася на те, що він робить. Вона розуміла. Жорстка дівчина: пірсинг, татуювання, як у якого-небудь злочинця, зроблене своїми перами і голками, але в очах світилася душа. Вона повзала на колінах, згрібаючи пісок передпліччями. Чоллі й Майкл притягли лопати з вантажівки берегової поліції. Майкл витряс на долоню залишки стимулятора із пляшечки, яку він поцупив у матері, і вони позлизували всі таблетки. Вони копали по черзі, цокотячи зубами від холоду. Четверо неприкаяних підлітків на початку жовтня в сутінках, на зміну яким приходила ніч.

Зійшов повний місяць, розливши на воді білу доріжку. Майкл наносив плавника, розпалив багаття. Бутерброди з налиплим на них піском давно закінчилися. Руки були стерті до крові. Та на це ніхто не звертав уваги. Щоб зробити центр, початок спіралі, вони перекинули стілець рятувальника на бік, насипали на нього піску й утрамбували його. Один за одним вони вигукували свої варіанти того, що Лотто хотів зобразити цією скульптурою: молюск наутилуса, паростки папороті, галактика. Нитка, що розмотується з котушки. Сили природи, досконалість краси, плинність прекрасного — продовжували вони вгадувати. Він соромився сказати, що то був час. Він прокинувся із пересохлим горлом і бажанням зробити абстрактне конкретним, відобразити свою здогадку про те, що час — це спіраль. Його приваблювала марність будь-яких зусиль, ефемерність дії. Океан наступав. Він облизував їхні ноги. Він бився об зовнішню стінку спіралі, пробиваючи собі дорогу всередину. Коли вода змила пісок зі стільця рятувальника, оголивши щось біле, наче кістка, дещо зламалося, і його уламки засмоктало в майбутнє. [Цей день ще повертатиметься й осяюватиме собою все.]

Тієї ж ночі все скінчилося. Чоллі під добрячим кайфом підстрибнув у темряві з того самого стільця рятувальника, який вони знову поставили вертикально. На якусь мить його силует завмер на тлі повного місяця, а потім він гепнувся додолу з нудотним хрускотом у гомілках. Майкл повіз його до лікарні, залишивши Гвенні й Лотто самих у темряві, на холодному осінньому вітрі. Гвенні взяла його за руку. Лотто відчув, як у нього всередині все заграло й запінилось — настав його час — він збирався розпрощатися зі своєю цнотою. Вона сиділа на кермі його велосипеда — вони їхали на вечірку в покинутому будинку на болоті. Пили пиво, спостерігаючи, як старші підлітки тусувалися навколо величезного багаття, й ось Гвенні потягла його вглиб будинку. Свічки на підвіконнях, відблиски світла на голих ногах, сідницях, руках, матрацах. [Жага! Відродження вічності в молодій плоті.] Гвенні відчинила вікно, й вони вилізли через нього на дах над ґанком. Вона плакала? Її тіні для очей утворили на вилицях страхітливі сліди-тріщини. Вона торкнулася губами до його рота, й він, який не цілувався з дівчиною, відколи оселився на пляжі, знову відчув, як у його жилах заструменіла розпечена добіла рідина. Вечірка була в розпалі. Вона штовхнула його на всипаний піском руберойд, і він дивився знизу на її сяюче обличчя. Вона задерла спідницю, відсунула вбік ластовицю трусиків, і Лотто, який завжди був готовий, якого збуджували навіть абстрактні фантазії про дівчат — відбиток лапи кулика на піску, що нагадував лобок, бутлі з молоком, схожі на жіночі груди, — зараз був зовсім не готовий до такого несподіваного початку. Та дарма!