Лорен Грофф: Долі та фурії

Та раптом увесь світ стиснувся довкола його хлопчика. Вражаюче. Гавейну здалося, що все стало насиченим якоюсь аж пекучою ясністю, і він міг роздивитися кожен атом.

Лотто зіскочив із велосипеда, побачивши на старому насосі батька, який, очевидно, дрімав. Дивно. Ґавейн ніколи не спав удень. Хлопчик завмер. Дятел стукотів десь у магнолії. Аноліс метнувся над батьковою ногою. Лотто кинув велосипед і побіг, і тримав батькове обличчя, і вигукнув його ім’я так голосно, що піднявши голову побачив, як біжить мати, жінка, яка ніколи не бігала, — біла мара, що кричала, наче підбитий птах.

Життя показало своє істинне обличчя. Загрозливо зиркнуло знизу мороком.

Одного разу Лотто бачив, як у землі раптом утворилося провалля і проковтнуло їхній старий нужник. На кожному кроці — провалля.

Він бігав піщаними стежками поміж пеканових дерев і з жахом чекав, що ось зараз у нього під ногами провалиться земля й він зірветься у тьму, й одночасно сподівався, що цього не станеться. Старі розваги зблякли. П’ятиметровий крокодил у плавнях, якому він згодував усіх заморожених курчат із холодильника, тепер здавався звичайною ящіркою. Завод безалкогольних напоїв — просто ще однією великою машиною.

Усе місто спостерігало, як удову вивертає в азалії, а її гарненький синок гладить її по спині. Такі ж високі вилиці, червоно-золотаве волосся. Краса викликає більше співчуття горю, поціляє в саме яблучко. Хамлін плакав за вдовою та її хлопчиком, а не за кремезним Гавейном — своїм рідним сином.

Та її нудило не тільки від горя. Антуанетта знову була вагітна, їй прописали постільний режим. Протягом кількох місяців місто спостерігало, як від будинку від’їжджали женихи у своїх шикарних автомобілях, у чорних костюмах, із портфелями, і губилося в здогадках: кого ж вона обере. Хто б не захотів одружитися з такою багатою і вродливою вдовою?

Лотто опускався все нижче. Він спробував прогулювати уроки, але вчителі звикли до того, що він був відмінником, і закривали на те очі. Він спробував разом із матір’ю слухати релігійні програми, тримаючи її спухлу руку, але Бог зіпсувався у ньому. Він пам’ятав тільки якісь основні поняття: історії, моральну стійкість, маніакальну праведність.

Антуанетта поцілувала його долоню й відпустила, лежачи, як морська корова, у своєму ліжку. Її емоції ховалися десь глибоко всередині. Вона дивилася на все наче з величезної відстані. Вона повніла, дуже повніла. І нарешті, як великий плід, луснула. І з неї випала кісточка — крихітна Рейчел.

Коли Рейчел прокидалася вночі, саме Лотто першим підходив до неї, вмощувався в кріслі й годував її молочною сумішшю, заколисуючи. Вона тримала його увесь цей перший рік — його сестра, яка була голодна і яку він міг погодувати.

Його обличчя вкрилося пухирцями вугрів, запаленими й пульсуючими під шкірою. Він більше не був хлопчиком-красунчиком.

Та дарма. Дівчата зі шкіри пнулися, аби тепер його поцілувати, чи то з жалю, чи тому, що він був багатий. Він зосереджувався на м’яких, вологих ротах дівчат, із виноградною жуйкою й гарячим язиком, і розчиняв жах, який оселився в ньому. Нічні вечірки у вітальнях, в парках. Він велосипедом повертався додому у флоридській темряві, щосили крутячи педалі, наче хотів випередити свою печаль, але вона завжди була прудкішою й легко наздоганяла його.

За рік і один день після того, як помер Гавейн, на світанку чотирнадцятирічний Лотто зайшов у кімнату для сніданків. Він збирався прихопити кілька круто зварених яєць, щоб поснідати, їдучи велосипедом до міста, де на нього чекала Тріксі Дін, батьки якої поїхали на всі вихідні. У нього в кишені була прихована пляшечка аерозольного мастила WD-40. Хлопці в школі сказали йому, що без змазки не обійтися.

Із темряви пролунав голос матері:

— Любий. Я маю новини.

Він здригнувся, увімкнув світло й побачив, що вона сидить за дальнім кінцем столу, з високо зачесаним волоссям, що язиками полум’я вінчало її голову.

Бідна матуся, подумав він. Така неприбрана. Така товста. Вона думала, ніхто не знає, що вона продовжує приймати знеболювальне після народження Рейчел. Усі знали.

За кілька годин Лотто стояв на пляжі, кліпаючи очима. Чоловіки з портфелями були не женихами, а адвокатами. Все зникло. Слуги зникли. Хто тепер працюватиме? Будинок на плантації, його дитинство, завод напоїв, басейн, Хамлін, де віками жили його предки, — все зникло. Привид його батька зник. Все продане за непристойно велику суму. Це місце було гарне, Кресент-Біч, хоча будинок був крихітний, рожевий, встановлений на опорах над дюнами, схожий на бетонну коробку конструктора Леґо на сваях. Нижче все було вкрите заростями карликових пальм і рослин-пеліканів, які хилилися під гарячим солоним вітром. Це був пляж, яким можна було їздити. Треш-метал ревища пікапів приглушували дюни, але в будинку його все одно було чути.