Лорен Грофф: Долі та фурії

Антуанетта виросла в старому дерев’яному будинку на узбережжі в Нью-Гемпширі: п’ятеро молодших сестер, а взимку такі страшенні протяги, аж часом їй здавалося, що вона помре, доки вранці вдягнеться. Шухляди, повні старих ґудзиків і відпрацьованих батарейок. Шість тарілок із печеною картоплею. У неї був квиток до Сміта, але вона не змогла зійти з потяга. Журнал, що лежав поруч на сидінні, відкрив їй Флориду: дерева, зігнуті під вагою золотих плодів, сонце, розкіш. Спека. Жінки з риб’ячими хвостами звивалися в строкатій зелені. Це був знак долі. Вона їхала до кінцевої зупинки, поки не закінчилися гроші. Далі автостопом до Вікі-Вачі. Коли увійшла в кабінет менеджера, він подивився на її червоно-золотаве волосся, на запаморочливі вигини фігури й пробурмотів: «Так».

Парадокс ролі русалки: що лінивішою вона видається, то тяжче працює. Антуанетта млосно й звабливо усміхалася. Ламантини розчісували її; сонячні рибки впліталися у її волосся. Але вода була холодною — лише двадцять три градуси, течія — сильною, до того ж об’єм повітря в легенях було необхідно регулювати точно, щоб вчасно виринати або занурюватися. Русалки спускалися в підводний театр чорним і довгим тунелем, часом зачіплюючись за нього волоссям і мало не видираючи шматки шкіри з голови. Вона не бачила глядачів, але крізь скло відчувала гніт їхніх поглядів. Вона віддавала тепло невидимим глядачам, вселяла в них віру. Та іноді, сяючи посмішкою, думала про сирен, про яких дізнавалася все більше: не про цю солодкаву Маленьку Русалоньку, якою вона тут прикидалася, а про ту, яка пожертвувала своїм голосом, і піснею, і хвостом, і домівкою, щоб досягти безсмертя. Про ту, яка своїм співом кидала корабель із людьми на скелі і з люттю спостерігала, як він повільно йде на дно.

Звичайно ж, вона ходила в бунгало, коли її запрошували. Зустрічала телевізійних акторів, коміків і бейсболістів, і навіть одного разу того співака, який виляв задом, — саме тоді, коли він перетворився на кінозірку. Усі вони щось обіцяли, та й по всьому. По неї не посилали літаків. Ніхто не закидав за неї слівця перед директорами. Ніхто не допомагав оселитися в Беверлі-Гіллз. Їй уже виповнилося тридцять років. Тридцять два. Тридцять п’ять. Задуваючи свічки, вона розуміла, що старлетки з неї вже не вийде. Попереду чекали лише холодна вода й повільний балет.

Саме тоді в підводному театрі з’явилася Саллі. Сімнадцятирічна, смаглява, вона втекла з дому: їй хотілося життя! Чогось більшого, ніж її мовчазному братові, який вісімнадцять годин на день проводив на заводі безалкогольних напоїв, а додому приходив лише спати. Але менеджер русалок просто висміяв її. Вона була такою худою, що нагадувала швидше вугра, ніж русалку. Тоді вона схрестила руки і всілася на підлогу. Він запропонував їй хот-дог, аби вона встала. А вже потім вона увійшла в затемнений амфітеатр і, затамувавши подих, стояла там, біля блискучого скла, за яким саме в розпалі був виступ Антуанетти в червоному топі від бікіні й хвості. Вона привернула до себе все світло.

Всю палку увагу Саллі заполонила ця жінка у вікні, і так воно лишиться назавжди.

Вона зробила себе незамінною. Вона шила русалчині хвости, всіяні блискітками, навчилася використовувати маску для підводного плавання, щоб зішкрібати водорості з внутрішнього боку скла. Якось за рік, коли Антуанетта сиділа зігнувшись у кімнатці з тунелем, стягуючи із себе мокрий русалчин хвіст, Саллі підкралася ближче. Вона вручила Антуанетті рекламну листівку нового Дісней-парку в Орландо.

— Ти Попелюшка, — прошепотіла вона.

Уперше в житті Антуанетту хтось так глибоко розумів.

— Так і є, — відповіла.

Так і було. Її втиснули в атласну сукню з обручами внизу, на голову надягли діадему з цирконію. У неї була квартира в апельсиновому гаю, нова сусідка по кімнаті — Саллі. Антуанетта лежала на сонячному балконі в чорному бікіні з яскраво-червоними нафарбованими губами, коли Гавейн піднявся сходами, принісши домашнє крісло-гойдалку.

Він заповнив увесь просвіт у дверях: два метри, такий зарослий, що борода сплуталася з волоссям, такий самотній, що жінки при зустрічі з ним одразу ж це розуміли. Його вважали тюхтієм, але після загибелі батьків у автокатастрофі, коли йому було двадцять років й він залишився один із семирічною сестрою, саме він зрозумів, яким скарбом виявилася земля, що належала його родині. Він використав усі заощадження на завдаток для будівництва заводу з розливу в пляшки чистої холодної води із сімейного джерела. Продавати жителям Флориди те, що й так належало їм по праву, можливо, й видавалося аморальним, але було цілком американським способом заробляння грошей. Він заробив чималі статки, але нічого не витрачав. Коли потреба в дружині стала нестерпною, він побудував на плантації будинок із великими коринфськими колонами по периметру. Він десь чув, що дружинам подобаються великі колони. Він чекав. Дружина не з’являлася.