Лорен Грофф - Долі та фурії

Він увійшов у місто й мало не заплакав від вдячності за те, що будинки стояли тут тісніше, за те, що тут були тротуари, за те, що тут світили вуличні ліхтарі й так м’яко вели його від одного до наступного.

Він відчував, що в нього ноги в крові. Він обгорів на сонці, в роті пересохло, шлунок зав’язався вузлом від голоду. Від нього тхнуло так, ніби він купався у ставку поту. Він насилу дошкандибав до готелю, і коли увійшов, то портьє, який напередодні побожно вписував їх у журнал, тільки й вимовив:

— Ой, лишенько! Містере Саттервайт, що сталося?

І Лотто проскрипів:

— Мене пограбували, — і так воно й було в якомусь сенсі, бо публіка обібрала його гідність до нитки. Портьє покликав коридорного, який привіз готельне крісло на колесах, і Лотто доставили ліфтом до дверей його номера, дістали ключ і вкотили крісло всередину. А тут оголена Матильда сиділа в ліжку під простирадлом і посміхалася йому.

— А ось і ти, коханий, — промовила вона.

Яке надзвичайне самовладання. Воістину вона була одним із чудес світу.

Коридорний вклонився й вийшов, бурмочучи щось про безплатне обслуговування в цей час.

— Води, — прохрипів Лотто. — Будь ласка.

Матильда встала, наділа халат, пішла у ванну, набрала з-під крану склянку води й принесла йому. І все це якось повільно. Він випив одним ковтком.

— Дякую. Іще, будь ласка, — попросив він.

— Щаслива служити, — сказала вона, широко посміхаючись. І не ворухнулася.

— М, — повторив він.

— Так, мій творчий генію? — обізвалася вона.

— Досить уже покарань. Я дурень, і мене не можна пускати між люди. Я ношу свій привілей, як невидимий плащ, і уявляю собі, що він надає мені надможливості. Я заслуговую на те, щоб мене принаймні на день забили в колодки і, можливо, швиргонули в голову кілька тухлих яєць. Мені дуже шкода.

Вона сиділа на краю ліжка і спокійно дивилася на нього.

— Було б краще, якби це було щиро. Ти зарозумілий.

— Я знаю, — сказав він.

— Твої слова важать більше, ніж слова багатьох інших людей. Ти бездумно кидаєшся ними і можеш образити багато кого, — сказала вона.

— Мене хвилює, чи не образив я тебе, — мовив він.

— Не треба про мене так турбуватися. Ти не можеш говорити за мене. Я не належу тобі, — сказала вона.

— Я не робитиму нічого такого, що б могло тебе засмутити. Чи не могла б ти, будь ласка, будь ласка, будь ласка, принести мені ще води?

Вона зітхнула й принесла йому ще води. У двері постукали. Вона відчинила — там був коридорний зі столиком на коліщатах. А на столику були відерце з шампанським, і тарілка з лососем та спаржею, і кошик із м’якими гарячими рогаликами, і шоколадний торт на десерт, вітання від готелю і вибачення за пограбування.

Сан-Франциско — геніальне місто здебільшого, а таке нечасто траплялося. Якщо йому потрібна медична допомога, то в них є свій лікар, і так далі. Будь ласка, повідомте нам, якщо ми ще щось можемо для вас зробити.

Лотто допався до їжі, а вона спостерігала. Він спромігся проковтнути кілька шматочків, і його почало нудити.

Тоді він устав, хоча ноги були немов обрубані сокирою, і пошкандибав у ванну кімнату, викинув свій одяг і взуття просто в урну і надовго заліг у гарячій ванні, спостерігаючи, як із його ран тягнуться ниточки крові.

Він позривав усі або майже всі нігті на ногах. Він облив холодною водою обличчя й руки, які від сонця вкрилися пухирями. Встав, відчуваючи, як оновилося його тіло, й за допомогою Матильдиного пінцета повидирав тонкі довгі волосини з мочок вух, і втер у шкіру на лобі дорогезний жінчин лосьйон, намагаючись витерти зморшки.

Коли він вийшов, Матильда все ще не спала, дивлячись у книжку в руках. Вона відклала її, примостила окуляри поверх голови, дивилася на нього з-під лоба.

— Якщо це допоможе, то я краще завтра не виходитиму, — сказав він.

— Тоді ти зможеш провести весь день у ліжку зі мною, — запропонувала вона. — Отже, ти виграв. Не має значення що, але ти виграв. Зрештою, все виходить на користь тобі. Завжди. Хтось чи щось допомагає тобі. Це просто якесь божевілля.

— А ти сподівалася, що воно не спрацює для мене? Що мене зіб’є вантажівка? — спитав він, залазячи під простирадло й укладаючи голову їй на живіт. Там тихенько забурчало. Он куди ділися залишки торта з тарілки.

Вона зітхнула.

— Ні, ідіоте. Я просто хотіла полякати тебе кілька годин. Модератор залишився у своєму офісі на всю ніч, бо ми були впевнені, що хтось приведе тебе до нього. Що зробила б нормальна людина, Лотто. А не чухрала б пішки всю дорогу до Сан-Франциско, божевільний ти маніяк. Я щойно зателефонувала йому, повідомила, що ти з’явився. Він оце й досі там сидів. Уже почав був лізти на стіну. Він думав, що тебе викрала банда якихось божевільних феміністок, щоб зняти на відео, як із тебе робитимуть цапа-відбувайла. Уже прокручував у голові сценарії кастрації.