Лорен Грофф - Долі та фурії

— Краще я пропущу зараз сир і крекери. Не хочу, щоб мені принесли мою власну голову, — на що модератор скривився і відповів: — Мабуть, і справді так буде краще. — Ланселот помчав до зеленої кімнати на пошуки Матильди, але там її не було. Звідусіль у хол валом валила така маса люду, що Ланселот ускочив у кабінку вбиральні й зачинився там, щоб зателефонувати їй, проте, хоча телефон дзвонив і дзвонив, вона не відповідала. Він чув, як шум натовпу за дверима посилювався, а потім поступово почав ущухати.

Він довго дивився на себе в дзеркало: лоб такий величезний, ніби він носив із собою власний білборд, чудернацький ніс, який із віком почав рости сам по собі, тоненькі волосинки на мочках вух, завдовжки з дюйм, якщо їх випрямити. Увесь час він хизувався своїм каліцтвом, наче то була бозна-яка краса. Як дивно.

Він зіграв одну гру в пасьянс на своїй мобілці. Потім ще п’ятнадцять разів, телефонуючи Матильді після кожного. Телефон безпорадно кавкнув і здох. Шлунок вимагав їжі, й він згадав, що не їв від самого сніданку в готелі в Сан-Франциско і що передбачався обід, й уявив собі гіркий чай із льодом і шоколадний торт на десерт, і в нього стислося серце, але, оскільки вже було десь близько третьої години, обід давно закінчився. Він вистромив голову в коридор, де товклося повно народу, коли він заходив до вбиральні, та тепер там було порожньо. Пробрався вздовж стіни й обережно визирнув з-за рогу, але шлях до вхідних дверей був також вільний.

Вийшов надвір і стояв, роззираючись довкола площі, де студенти з величезними рюкзаками, як жуки, вперто торували свій шлях до світового панування. Приємно було відчувати на обличчі подих вітру.

— Як вам не соромно, — промовив голос праворуч. Він ковзнув поглядом по жінці: висохла голова, вкрита тонким шаром фарбованого чорного волосся. — Подумати тільки! А мені ж так подобалися ваші твори. Та я б не купила жодного квитка, якби знала, що ви такий мізогініст.

— Я не мізогініст! Я люблю жінок, — запевнив її Лотто, але вона пирхнула й продовжила далі: — Так кажуть всі жінконенависники. Вони тільки й знають, що паруватись із жінками.

Все було марно. Так, він любив паруватися з жінками, навіть якщо парувався тільки з однією з того часу, як вони побралися. Він поспішав уздовж потинькованої стіни, пірнаючи в тінь, продираючись крізь зарості евкаліптів, наступаючи на якісь ягоди, і раптом вийшов на вулицю El Camino Real. [18] Королівська дорога. (ісп.) Почувався він зовсім не по-королівськи. Він пішов цією дорогою, навмання вибравши напрямок на Сан-Франциско. Його сорочка промокла від поту, надворі було набагато спекотніше, ніж він думав.

Вулиця була нескінченна, до того ж він почав впадати в стан легкого марення. Він брів якоюсь місциною з дивними будівлями, зведеними на різних рівнях, з рожевими олеандрами, кактусовими садами, що виднілися за розкішними воротами. Вийшов на іще якусь велику дорогу й перетнув вулицю, прямуючи до мексиканського ресторану в стилі кафетерію, де можна було купити хоч щось їстівне. З’їв половину порції фаршированого перцю, стоячи в черзі до каси. Усе ще жуючи, поліз у кишеню за гаманцем і з жахом згадав, що залишив його в номері готелю. На таких прогулянках йому не доводилося ні за що платити, а якщо й виникала така потреба, то поряд завжди була Матильда зі своєю сумочкою, та й, чесно кажучи, йому не подобалося, як виглядають його сідниці з відстовбурченими від гаманця кишенями, наче там була якась виразка. Він старався не порушувати елегантності заднього профілю якимись там гаманцями.

Він розвів руками перед касиром, очі якого звузились і який сказав щось загрозливе іспанською. Лотто поставив тарілку й усе повторював англійською та іспанською: «Мені дуже шкода, вибачте», задкуючи до дверей.

Зрештою він опинився в торговельному центрі, який мав форму підкови, де краєчком ока помітив те, від чого його серце затріпотіло в грудях: телефонна будка, перша, яку він побачив за скільки десятиліть? І ось він уже крутить диск, набираючи єдиний номер, який і досі знає напам’ять у цьому віці стільникових телефонів. Таке полегшення, вага слухавки в руці, запах чужого дихання, сліди чужих пальців. На тому кінці почувся голос його матері. Збирають? О Боже, о Боже, так, вона візьме це. А потім вона спитала:

— Ланселоте? Любий? Що сталося? Це ота твоя дружина? Милостивий Боже, вона таки залишила тебе?

Він судомно ковтнув. У нього виникло дивне відчуття, що він уже переживав цей момент раніше. Коли? Коледж, відразу після суботньої церемонії одруження, коли він заскочив у свій гуртожиток, який раптом здався йому таким маленьким, покритим шкірочкою дитинства. Напхавши повну сумку речами й одягом для таємного медового місяця на узбережжі штату Мен, він зняв слухавку і, ледве стримуючи радість, зателефонував матері, щоб повідомити їй, що він одружився.