Лорен Грофф - Долі та фурії

— Я знайшов хлопчика, який повісився, в підготовчій школі, — раптом сказав Лотто. — Повісився.

Вони з цікавістю дивилися на нього. Він був блідий, похмурий. Вони чекали продовження, бо Лотто завжди цікаво розповідав. Але він більше не вимовив ані слова. Матильда взяла його за руку.

— Ти ніколи не розповідав, — прошепотіла вона.

— Я потім розповім, — промовив він. Привид нещасного прищуватого Джем-Рулета розгулював по саду. Лотто провів рукою по обличчю, і хлопчик зник.

Хтось сказав:

— Дивіться! Місяць!

Ось і він знявся з якоря й відплив, як корабель небесної флотилії, наповнивши їхні серця смутком.

Рейчел сиділа поруч із братом, пригорнувшись до нього. Вона приїхала на осінні канікули. По краях вушних раковин у неї був пірсинг, волосся спереду було довге, а потилиця — виголена. Радикально, як для десяти років, але вона мусила щось зробити, бо інакше виглядала б, мов якась шестилітка з тремтячими руками. До того ж, надивившись на своїх ровесників, вона дійшла висновку, що краще бути шибайголовою, ніж цяцею. [Яка розумна дитина!] Вона щойно увійшла й поклала конверт із грошима на своє утримання за рік у шухляду зі спідньою білизною Матильди, поніживши руки серед шовку. Від її ока не сховалося те, що братові шухляди були порожні, що Матильда зателефонувала Саллі минулого місяця, і та відіслала їм трохи готівки. Зараз Рейчел дивилася на вікно першого поверху, в якому вона помітила трохи відсунуту занавіску, півкулака й одне око. Вона уявляла, яка та квартира зсередини: стеля, обклеєна шпалерами, миршаві коти, одноокі коти, безхвості коти, коти з подагричними, розпухлими лапами. Сморід мазі для розтирання суглобів. Миска борщу гріється в мікрохвильовці. Сумна стара жінка в кімнаті. Мамуся швидко прямувала до такого самого майбутнього: крихітний рожевий пляжний будиночок — склеп статуеток і ситцю. Мама любила шум моря, так вона казала Рейчел, але Рейчел ніколи не бачила, щоб вона хоча б побродила берегом. Вона просто сиділа у своєму будиночку, схожому на маленький рожевий акваріум, як риба-причепа, що беззвучно ворушить губами за склом. Бідна мамуся.

Ніколи не постарію, пообіцяла собі Рейчел. Ніколи не сумуватиму. Краще ковтну капсулу ціаніду, накладу на себе руки, як та подружка Лотто, яку всі оплакують. Жити варто, лише коли ти молодий і оточений іншими молодими людьми в чудовому прохолодному саду, пропахлому сміттям, квітами й опалим листям, освітленому гірляндами вогників, прислухаючись до притихлого міста останньої чарівної ночі року.

Зі свого сховку під засохлим кущем за ними спостерігала смугаста кицька старої пані.

Які чудні ці люди, розляглися навколо їжі, як здоровенні коти після полювання. Їй так хотілося підкрастися поближче й розвідати, що там, але їх було занадто багато і вони були такими рвучкими, такими непередбачуваними. Ну ось, маєте: всі раптом схопилися, здійнявши вереск, похапали свої речі й ну тікати.

Досиділися, ясно ж було, що піде дощ. Кицька вловила запах дощу ще задовго до того, як почула його шум. Із миски з табуле випала ложка й пірнула в калюжу, її викинули, забризкану багнюкою від перших крапель дощу. Люди розбіглися. З вікна на рівні землі висунулася рука й вимкнула світло на дереві. У темряві жовтий шнур, звиваючись, вповзав у вікно, наче змія. Голодна кицька спробувала впіймати її, але змія зникла, й вікно зачинилося. Кицька обережно торкнула лапкою краплю жиру на краєчку листка, а потім чкурнула через двір і вскочила до будинку.

Двері відчинилися, і в кімнату застрибнув гоблін. Була дев’ята година вечора, холодно не за сезоном. Слідом за гобліном зайшли міс Піггі, скелет і привид. За ними «місячною ходою» — Альберт Ейнштейн. У Семюела на голові замість капелюха — абажур, картонна коробка, розмальована під тумбочку з журналом і приклеєними до нього двома обгортками від презервативів.

Лотто в тозі, увінчаний позолоченим лавровим листям, поставив своє пиво на столик Семюела й проголосив:

— Привіт! Ти — нічний столик. Столик на одну ніч. Ха-ха.

Убита королева випускного балу прошелестіла повз них, бурмочучи: «Порожні мрії». Самюел сказав:

— Здається, це була моя колишня подружка, — посміхнувся й пішов до холодильника по пиво.

— Відколи це на Гелловін іде сніг? Глобальне потепління, глобальне задубіння, — сказала Луанна, тупаючи черевиками по ротанговій рогожі. Вона була подругою Матильди з галереї, де вони працювали, майстерно загримована під Дору Маар Пікассо, у якої замість щоки було надкушене яблуко. Вона томно поцілувала Лотто, промовляючи: