Лорен Грофф - Долі та фурії

Матильда поставила миску із салатом і запросила:

— Пригощайтеся, народ.

Лотто усміхнувся їй і взяв ще теплу міні-спанакопіту [5] Грецький пиріг із сиром фета й шпинатом. з повної тарілки. Всі решта, осіб із десять, накинулися на їжу, і розмова полилася далі.

Сусанна стала навшпиньки й прошепотіла на вухо Матильді:

— Крістіна. Вона наклала на себе руки. Повісилась у ванній. Ні з того ні з сього, оце тільки вчора. Ніхто й не здогадувався, що вона була нещасна. У неї був хлопець і все, що треба: робота в клубі «Сьєрра», квартира в гарному районі Гарлема. Так безглуздо.

Матильда притихла, з її обличчя зійшла звична легка посмішка. Сусанна стояла на колінах і їла кавун, розрізаючи великі скибки на маленькі шматочки: вона більше не їла нормальної їжі, бо їй дали нову роль на телебаченні, про що їй було ніяково говорити в присутності Лотто. Це, звісно, був не «Гамлет», в якому він так блискуче зіграв у останньому семестрі в коледжі. Це була просто робота, роль підлітка в мильній опері, вона чудово розуміла, що це був просто заробіток. Та все ж це було більше, ніж те, що Лотто отримав відтоді, як вони закінчили коледж. Він був дублером у кількох постановках позабродвейських театрів, у нього була крихітна роль в «Акторс Театр» у Луїсвіллі. І це все за півтора року. Вона знову бачила Лотто таким, яким він був у кінці того «Гамлета», вклонявся у пропотілому наскрізь костюмі, а вона відчувала благоговійний трепет, кричала «Браво!» із залу, не отримавши роль Офелії, яку зіграла дівчина з величезними грудьми, гола в сцені зі ставком. Дешева повія. Сусанна відкусила шматок кавуна і проковтнула з відчуттям перемоги. Вона сильніше любила Лотто, коли жаліла його.

Матильда трималася трохи осторонь компанії. Вона здригнулася від холоду і щільніше закуталась у кофту. Бордовий листок злетів із японського клена й сторчма впав у соус зі шпинату й артишоків. У тіні під деревом було прохолодно. Скоро настане довга зима, холодна й біла. Замете цей вечір, цей сад. Вона увімкнула різдвяні гірлянди, якими вони обвили гілки клена, і дерево засвітилося вогнями, ставши схожим на дендрит. Вона сіла позаду чоловіка, бо їй хотілося заховатися, а його спина була така чудова, широка й м’язиста, що вона сховала в ній обличчя, і їй стало так затишно. Вона слухала його голос, приглушений грудною кліткою, з легким нальотом південного акценту.

— …сидять два діди на ґанку, точать ляси, — почав Лотто розповідати анекдот. — Прибігає старий пес, побродив біля них, всівся й почав вилизувати своє хазяйство. Старанно лиже, сьорбає, ковтає. Тоді один дід підморгує другому й каже: «Ех, чоловіче, як би мені хотілося теж так зробити». А той відповідає: «Тьху! Так пес же тебе покусає».

Всі засміялися, не так з анекдоту, як з того, як Лотто його розповів із яким гумором. Матильда знала, що то був улюблений анекдот його батька. Гавейн реготав у кулак і червонів щоразу, як Лотто його розповідав. Тепло її чоловіка крізь смарагдову сорочку поло почало розтоплювати грудку страху всередині Матильди.

Крістіна жила на поверсі першокурсників. Матильда якось наткнулася на неї в душі й почула, що вона плаче. Матильда впізнала її чудовий альт і вийшла, вирішивши, що краще не порушувати чийогось індивідуального простору, не лізти людині в душу й не нав’язувати свого співчуття. Тепер, озираючись назад, Матильда шкодувала про своє рішення. Вона відчула, як усередині неї піднімається хвиля гніву на Крістіну, і видихнула в спину Лотто, щоб заглушити цей гнів.

Лотто простяг позад себе лапищу, згріб нею Матильду й умостив її боком собі на коліна. У нього бурчало в животі, але він спромігся проковтнути лише кілька шматочків: він уже тиждень чекав на дзвінок із відповіддю, боявся вийти з хати, щоб не пропустити його. От Матильда й придумала влаштувати таку собі вечірку в складчину, щоб він якось розвіявся. Йшлося про роль Клаудіо у драмі Шекспіра «Міра за міру» наступного літа в Центральному парку. Він уявляв, як стоїть у камзолі перед тисячами людей, що сидять на садових стільцях. Носяться кажани. Над головою рожевим спалахують сутінки. Закінчивши коледж, Лотто хапався за будь-яку роботу, хоч би й у невеликих ролях. Він вступив у театральну профспілку Еквіті. Тепер був наступний крок до вершини.

Він зазирнув у квартиру через вікно — телефон на каміні вперто мовчав. За ним стояла картина, яку Матильда кілька місяців тому принесла з художньої галереї, де вона працювала вже цілий рік. Після того, як її автор вискочив, мов ошпарений, пожбуривши картину в стіну, розбивши підрамник, власник галереї Аріель наказав викинути її на смітник. Натомість Матильда взяла розтрощену картину, натягла її на підрамник, вставила в раму й почепила позаду мідного Будди. Це була якась синя абстракція, що нагадувала Лотто отой момент перед світанком, коли між двома світами з’являвся ледь помітний просвіт-щілинка в іще один, якийсь туманний, невловимий світ. Як би його назвати?.. Несьогосвітній. Як сама Матильда. Уже кілька разів, приходячи додому після прослуховувань, він бачив, що вона сидить у темряві, дивлячись на картину, тримаючи келих червоного вина обома долонями, з якимось відсутнім виразом обличчя.