Селеста Инг - Несказане

— Мабуть, дивно, що його немає поряд.

Лідія засміялася — дрібним, гірким смішком.

— Закладаюся, чотири дні для нього замало. Він не дочекається, коли вже поїде назавжди.

— Ти ж іще побачиш його. Я маю на увазі, він же повернеться. На Різдво. І на літні канікули. Правильно? — Джек підняв брову.

— Можливо. А може, залишиться там назавжди. Хіба не все одно? — Лідія голосно ковтнула, намагаючись говорити спокійно. — У мене є власне життя.

Із-за опущеної шибки чулося шелестіння кленового листя. Від дерева відділилася самотня крилата насінинка, що лишилася з далекої осені, закрутилась у спіраль і опустилася на землю. У тілі дівчини тремтіла кожна клітинка, але коли вона опустила очі на свої руки — вони лежали на колінах тихо й спокійно.

Лідія відкрила бардачок і дістала пачку презервативів. Усередині залишалося два. Стільки ж їх було й кілька місяців тому.

Джек здавався переляканим.

— Що ти робиш?

— Усе гаразд. Не хвилюйся. Я ні за чим не жалкуватиму. — Він був так близько, що Лідія відчувала солодкувато-солоний запах його шкіри. — Знаєш, ти не такий, як про тебе думають люди, — сказала вона й доторкнулася рукою до його стегна. — Усі думають, що тобі взагалі на все начхати з усіма тими дівчатами. Але це неправда. Ти ж зовсім не такий, правда? — Її очі зустрілися з його очима, блакитні з блакитними. — Я знаю тебе.

І поки Джек дивився на неї, Лідія глибоко вдихнула, наче збиралася пірнути, й поцілувала його.

Вона раніше ні з ким не цілувалась, і то був, хоча дівчина цього й не знала, солодкий безневинний поцілунок малої дів­чинки.

Її губи зустріли теплі, сухі й нерухомі губи Джека. Якщо не зважати на запах диму, від нього пахло так, мовби він щойно вийшов із лісу, — листям і травою. Цей запах викликав такі самі відчуття, як дотик до оксамиту, коли хочеться погладити його, доторкнутися до нього щокою. Тієї миті думки Лідії побігли швидко-швидко, як це буває в титрах фільму. Дівчина уявила, як вони перебираються на заднє сидіння, як припадають одне до одного, й рухи здаються надто повільними для їхніх бажань. Він розв’язує вузол у неї за спиною, скидає одяг, його тіло нависає над нею. Усе те, чого вона ніколи не знала й насправді ледь могла уявити. Коли Нат повернеться додому, подумала Лідія, вона вже буде зовсім інша. Того вечора, коли брат розповість їй про все нове, що побачив у Гарварді, про те казкове життя, яке майже почалося для нього, — Лідія теж розповість йому деякі новини.

Та Джек дуже м’яко відсторонився.

— Ти солодка на смак, — сказав він.

Він подивився на неї, але — навіть Лідія інтуїтивно це вгадала — не як на коханку: ніжно, так, як дорослі дивляться на дітей, коли ті впадуть і заб’ються. Усередині в неї все стиснулося. Вона втупилася собі в коліна, щоб волосся закривало розпашіле обличчя, й відчувала в роті щось гірке.

— Не кажи мені, що раптом став цнотливим, — в’їдливо промовила вона. — Чи я не надто гарна для тебе?

— Лідіє, — видихнув Джек, і голос був м’яким, але вже не оксамитовим, а ніби фланелевим. — Річ не в тобі.

— А в чому?

Пауза надто затягнулася; дівчина вже думала, що Джек забув про запитання. Коли нарешті заговорив, то відвернувся до вікна, мовби те, про що насправді йшлося, було десь там, за кленами, за озером, і за всім, що виднілося внизу.

— Річ у Наті.

— Нат? — Лідія закотила очі. — Не бійся Ната. Нат не має значення.

— Має, — Джек і далі дивився у вікно. — Він має значення для мене.

Лідії знадобилося трохи часу, щоб збагнути почуте, й вона втупилася в Джека, ніби в нього змінилися риси обличчя або колір волосся. Джек потер основу свого безіменного пальця, й вона зрозуміла те, що він сказав, і те, що це вже дуже, дуже давно правда.

— Але... — Лідія затнулася. — Нат? Ти завжди... Тобто, всі ж знають... — Вона мимохіть глянула на заднє сидіння, на зім’ятий вовняний плед. Джек криво посміхнувся. — Як так могло вийти? Усі думають, що ти з усіма цими дівчатами... Але ти не такий.

Він скоса глянув на дівчину. У відчинене вікно залетів вітер і розкошлав його кучерики кольору піску.

— Ніхто ніколи не запідозрить.

У Лідії в пам’яті зринули уривки розмов, тепер уже зовсім по-іншому: « Де твій брат?». «Що скаже Нат?». «Ти збираєшся сказати своєму брату, що ми тусили, і я не такий уже й поганий?». Що вона відповіла? «Він мені ніколи не повірить».

До неї вищирялася напівпорожня пачка презервативів, і дівчина стиснула її в кулаку. « Я знаю тебе» , — знову почула власний голос і зіщулилась. «Як я могла бути такою дурепою, — подумала вона. — Як могла так неправильно його зрозуміти. Як могла все так неправильно зрозуміти».