Селеста Инг - Несказане

Щодо Лідії, то вона весь вечір ставила собі одне й те саме запитання. Не помітила ані батькової ностальгії, ані того, як світилося братове обличчя. І під час вечері, й після неї, по тому, як побажала всім доброї ночі, у голові в неї крутилося те єдине запитання. Як же вийшло, що все настільки неправильно? На самоті, при світлі лампи, під наспівування програвача вона поринула в спогади про Джекове обличчя, у виразі якого поєдналися зухвалість, ніжність і переляк. Про Джека. Про те, як вона завалила тест із фізики, про біологію, про стрічки, книжки та справжній стетоскоп. Коли, через що все пішло не так?

Годинник тихо клацнув, змінив цифри 1:59 на 2:00. І рішення прийшло, лягло на своє місце з таким само тихим звуком. Програвач уже давно мовчав, і темрява за вікном робила тишу глибшою, схожою на бібліотечну. Принаймні, тепер Лідія знала, коли саме все пішло не так. І вже знала, куди має йти.

Дошки пірсу були такими, як вона пам’ятала, гладенькими. Лідія сіла на краєчку, теж так, як колись давно, звісила ноги туди, де об пірс м’яко вдарявся човен з веслами. Увесь цей час вона ніколи не насмілювалася знову підійти так близько. Сьогодні, у темряві дівчина не відчувала страху й зауважила це зі спокійним подивом.

Джек мав рацію: вона так довго жила в страху, що забула, як це — жити без нього. Не боятися, що одного дня мама знову зникне, що це знищить батька, що їхня родина знову розвалиться. З того далекого літа без матері всі вони почувалися невпевнено, неначе балансували на краю прірви. До того Лідія не розуміла, яким крихким буває щастя, як легко його розбити, якщо не дбати про нього. Усе, чого мама захоче, пообіцяла вона. За умови, якщо мама залишиться. Вона так боялася.

Тож щоразу, коли мама питала: « Ти хочеш?» — вона казала: «Так». Вона знала, чого прагнули батьки, їм не потрібно було про це говорити — й Лідія хотіла, щоби вони були щасливі. Вона дотримала своєї обіцянки. І її мама залишилася. Прочитай цю книгу. « Так».

Бажай цього. Люби це. « Так». Якось у музеї коледжу, коли Нат наприндився, бо вони пропустили шоу зірок, Лідія помітила шматочок бурштину, у якому застрягла муха.

— Йому чотири мільйони років, — прошепотіла Мерилін й обійняла доньку за плечі. Лідія дивилася на нього, поки Нат нарешті не потягнув їх обох далі. Тепер Лідія думає про муху, яка граційно приземлилася на калюжку смоли. Можливо, переплутала з медом. Можливо, взагалі не бачила тієї калюжки. А коли зрозуміла, що помилилася, — було запізно. Вона марно силкувалася махати крильцями, поки не занурилася й не втонула.

Із того самого літа вона так боялася втратити маму, втратити тата. І трохи згодом — найбільший страх: втратити Ната, єдиного, хто розумів дивний і крихкий баланс у їхній родині. Який знав про все, що сталося. Який завжди тримав її на плаву.

Того далекого дня, коли вона сиділа на цьому самому місці на пірсі, Лідія вже починала відчувати це: як важко буде втілювати мрії їхніх батьків. Як вона задихатиметься від такої любові. Вона відчула руки Ната на плечах і була практично вдячна, що впала, що дозволила собі тонути. Коли її голова занурилася під воду, це було мов ляпас. Вона спробувала закричати, і холод ковзнув у горло, почав душити. Вона розчепірила пальці, щоб вчепитися в землю, та землі не було. Нічого не було, коли вона простягнула руки. Лише вода й холод.

Потім тепло. Натові пальці, Натова долоня, Натова рука, Нат потягнув назад, і її голова виринула з озера. Вода з волосся заливала очі, їх пекло. « Давай », — сказав їй Нат. Його руки тримали дівчинку на воді, вражали її своєю силою, впевненістю, вона відчула тепло у всьому тілі. Пальці брата стиснули її пальці, й тієї миті вона перестала боятися.

Працюй ногами. Я тебе тримаю. Давай.

Відтоді нічого не змінилося. «Не дай мені потонути», — сказала вона, коли простягнула руку, і він пообіцяв, що не дасть, коли вхопив її за пальці. «Ось цей момент, — подумала Лідія. — Ось коли все пішло не так».

Але ще не пізно. Там, на пірсі, Лідія дала нові обіцянки, цього разу — собі. Вона почне спочатку. Вона скаже матері: «Досить». Вона зніме плакати й прибере книги. Якщо вона завалить фізику, якщо ніколи не стане лікарем — це буде нормально. Вона скаже це матері. І вона скаже їй ще одне: поки ще не пізно. Для всього. Вона віддасть батькові намисто та його книгу. Вона перестане тримати біля вуха мовчазну слухавку, перестане вдавати когось іншого. Відтепер буде робити те, чого хоче вона . Її ноги висіли просто в повітрі, й для Лідії, яка так довго керувалася чужими мріями й досі навіть не уявляла, що це можливо, — всесвіт раптом заяскрів безліччю можливостей. Вона все змінить. Вибачиться перед Джеком, скаже йому, що ніколи не викаже його таємниці. Якщо він може бути хоробрим, бути таким упевненим щодо того, хто він і чого хоче, вона, можливо, теж зможе. Вона скаже йому, що розуміє.