Селеста Инг - Несказане

— Мені треба йти. — Лідія схопила з підлоги авто свій наплічник.

— Вибач.

— Вибачити? За що? Тут нема за що вибачатися. — Лідія закинула наплічник на плече. — Насправді, мені тебе шкода. Ти закоханий у людину, яка тебе ненавидить.

Вона кинула погляд на Джека: він різко скривився, ніби йому межи очі бризнули водою. По тому вираз його обличчя зробився настороженим, змученим і закритим, таким, як у всіх інших, таким, як у день їхнього знайомства. Він усміхнувся, але це більше скидалося на гримасу.

— Я, принаймні, не дозволяю іншим говорити мені, чого я хочу, — промовив Джек, і дівчина здригнулася від презирства в його голосі. Вона багато місяців подібного не чула. — Я, принаймні, знаю, хто я. Чого я хочу. — Його очі перетворилися на щілинки. — А як щодо вас, міс Лі? Чого хочете ви ?

«Звісно, я знаю, чого хочу» , — подумала вона, та коли розтулила рота, виявилося, що слів нема. Вони відскакували, мов скляні кульки — лікар, популярна, щаслива — і розліталися навколо, а всередині стояла тиша.

Джек пирхнув.

— Я, принаймні, не дозволяю іншим людям говорити мені, що робити увесь мій час. Я, принаймні, не боюся.

Лідія болісно ковтнула. Здавалося, що в нього під очима здерли шкіру.

Вона хотіла вдарити Джека, але цього виявилося б недостатньо.

А тоді вона зрозуміла, чим вразить його найболючіше.

— Закладаюся, Нату буде дуже цікаво почути про все це, — мовила вона. — Закладаюся, усім у школі буде цікаво. Як гадаєш?

Джек у неї на очах здувся, мов проколена повітряна кулька.

— Слухай... Лідіє... — почав був він, але дівчина вже штовхнула дверцята авто й грюкнула ними за собою.

Наплічник на кожному кроці бив по спині, та вона все одно бігла до самої своєї вулиці, не зупинившись навіть тоді, коли закололо в боці. Оберталася на звук кожного авто, сподіваючись побачити Джека, але «Фольксвагена» ніде не було видно. Лідія думала про те, чи він і досі припаркований на Пойнті, чи досі в нього такий зацькований погляд.

Коли промчала повз озеро й дісталася своєї вулиці, нареш­ті вповільнила ходу, щоб відсапатися. Усе здавалося незнайомим, на диво різким, усі кольори стали надто яскравими, ніби їх налаштували, як у телевізорі. До зелені газонів додалося синяви, білі фіранки місіс Аллен просто сліпили очі, а шкіра на її власних руках ніби пожовтіла. Усе здавалося трохи іншим, і Лідія примружилася, намагаючись повернути звичне бачення світу. Коли підійшла до свого будинку, не відразу зрозуміла, що жінка, яка замітає на ґанку, — її мати.

Мерилін помітила доньку й простягнула руки, щоб її обійняти. Лише тоді Лідія помітила, що досі стискає в кулаку пачку презервативів, і запхала її в наплічник, за підкладку.

— Ти якась гаряча, — сказала Мерилін і знов узялася за віника. — Я майже скінчила. Потім можемо почати повторювати матеріал до твоїх іспитів.

Віник розплющив крихітні зелені бруньки, що впали з дерев.

На мить Лідія втратила голос, а коли він нарешті з’явився, то прозвучав так різко, що ні вона, ні мати не впізнали його.

— Я ж казала тобі, — відрубала дівчина. — Мені не потрібна твоя допомога.

Назавтра Мерилін забуде цю мить: вигук доньки, її ламкий, тремтячий голос. Це назавжди зникне з її спогадів про Лідію, так, як завжди згладжуються та спрощуються спогади про втрачених коханих людей, і всі неприємні моменти облазять, мов риб’яча луска. Але зараз, вражена незвичайним тоном дочки, вона списує те на втому, адже стоїть уже надвечір’я.

— У тебе не так багато часу, — гукнула вона вслід Лідії, коли та вже відчинила вхідні двері. — Уже травень.

Пізніше, коли вони озиратимуться на цей останній вечір, то майже нічого не зможуть пригадати. Страшна туга обріже так багато спогадів.

Нат протягом усієї вечері випромінював захоплення й багато говорив, але ніхто — разом із ним самим —не пригадає його незвичної балакучості, не пригадає жодного слова з його розповідей. Вони забудуть, як того раннього вечора сонячне світло розливалося скатертиною, мов розтоплене масло, як Мерилін сказала: « Бузок уже розквітає» . Вони не згадають, як Джеймс посміхнувся від згадки про «Чарльз Кітчен», думаючи про те, як вони колись обідали там із Мерилін, або як Ханна запитала: « У Бостоні зірки такі самі, як і тут?» , і Нат відповів: « Звісно, такі самі» . На ранок усе це зникне. Натомість вони ще багато років розбиратимуть цей вечір на частинки. Невже випустили з поля зору те, що мали побачити? Яка забута дрібниця могла б усе змінити? Вони розкладуть його на дріб’язки, намагаючись збагнути, як таке могло статись, але ніколи про це не дізнаються.