Селеста Инг - Несказане

Лідія приголомшено замовкла. Усе їхнє життя Нат краще за всіх розумів лексикон їхньої родини, те, що вони ніколи не могли до кінця пояснити стороннім: книга або сукня були чимось більшим, ніж річ, яку можна прочитати або надягти, увага йде пліч-о-пліч з очікуваннями, які падають мов сніг, лягають на плечі й тиснуть своєю вагою.

Нат усе говорив правильно, але оцим своїм новим, роздратованим голосом, і тому воно звучало тривіально й безглуздо. Так, як це міг почути будь-хто інший. Її брат уже став чужинцем.

— Мушу вже йти, — сказав він.

— Чекай. Чекай, Нате. Послухай.

— Господи, я не маю на це часу.

Йому стало страшенно гірко, й він додав:

— Чому б тобі не поговорити про свої проблеми з Джеком?

Нат тоді не знав, як ці слова переслідуватимуть його. Коли він щосили жбурнув слухавку, провина й докір маленькими колючими бульбашками піднялися йому з грудей. Але на такій відстані, у теплі й галасі вечірки, які обступали зусібіч, картина його світу змінилася. Усе, що набувало таких загрозливих розмірів зблизька, — школа, батьки, життя їхньої родини — зменшувалося майже до непомітної цятки, варто лишень зробити крок убік. Можна перестати відповідати на їхні дзвінки, можна рвати їхні листи, вдавати, ніби їх ніколи не існувало. Усе спочатку, як у нового Ната, у новому житті. «Просто питання географії, — подумав він з упевненістю людини, яка ще ніколи не намагалася звільнитися від рідних. — Невдовзі Лідія теж поїде вчитися. Рано чи пізно вона так само вирветься на волю». Нат проковтнув рештки свого пива й пішов по нову пляшку.

Удома Лідія самотньо сиділа на підвіконні й ще довго крутила в руках слухавку після звуку відбою. Сльози, які душили її під час розмови, уже висохли. У ній повільно тліла пекуча злість на Ната, його прощальні слова дзвеніли у вухах. Не маю на це часу. Він перетворився на іншу людину, на людину, якій байдуже, що вона потрібна Лідії. На людину, яка вимовила слова, що завдали болю. Лідія і сама відчувала: вона стала іншою, такою, що може дати ляпаса сестрі. Може зробити Нату так само боляче, як він зробив їй. Піти зі своїми проблемами до Джека.

У понеділок вранці вона вбралася в найгарнішу свою сукню з комірцем-хомутиком, у дрібні червоні квітки, яку батько купив їй восени. « Дещо новеньке до нового навчального року», — сказав він. Вони купували приладдя для школи, й батько помітив сукню на манекені у вітрині крамниці . Джеймс любив купувати Лідії сукні з манекенів — був упевнений: це означає, що всі їх носять. « Остання мода, правильно? Кожній дівчинці потрібна сукня для особливого випадку». Лідія, яка надавала перевагу неяскравим речам — кофті з капюшоном і вельветовим штанцям, простій блузці й брюкам-кльош, — знала, що він має на увазі «для побачень», але ж вона не ходить на побачення. Сукня багато місяців висіла у шафі, та цього дня Лідія зняла її з вішака. Акуратнозачесала волосся на рівний проділ і закріпила з одного боку червоною заколкою. Кінчиком помади обвела лінію вуст.

— Ну хіба ти не гарненька? — посміхався Джеймс за сніданком. — Гарніша за Сьюзан Дей.

Лідія й собі посміхнулася, та нічого не відповіла, коли Мерилін сказала:

— Лідіє, не надто затримуйся після школи, Нат по обіді вже буде вдома.

Не озвалася й тоді, коли Джеймс доторкнувся пальцем до ямочки на її щоці. Знову його старий жарт.

Він сказав:

— Тепер усі хлопці бігатимуть за тобою.

Ханна з іншого кінця столу розглядала сукню сестри й посмішку нафарбованих губ і терла пальцем засохлу ранку на шиї, тоненьку, мов павутинка. « Не роби цього» , — хотіла сказати вона, хоча й сама не знала: не робити чого? Знала єдине — щось має статись, і вона нічого не могла сказати чи вдіяти, щоб запобігти. Коли Лідія пішла, вона схопила ложку та розтовкла свій розмоклий сніданок на кашу.

Ханна не помилялася. Того дня Лідія запропонувала Джеку поїхати до Пойнта, місцини, з якої відкривалася панорама міста. Вони припаркувалися в затінку.

У п’ятницю ввечері тут збереться півдесятка автівок, і їхні вікна повільно пітнітимуть, поки поліційне авто не розжене їх. Поки що — у яскравому денному світлі того понеділка — нікого довкола не було.

— То коли повертається Нат?

— Здається, сьогодні. — Насправді, Лідія знала, що Нат приземлиться в аеропорту Хопкінса у Клівленді о п’ятій дев’ятнадцять. Вони з батьком будуть удома о шостій тридцять. Вона зиркнула у вікно, туди, де в центрі міста виднівся міський годинник: четверта нуль п’ять.