Селеста Инг - Несказане

Їхня родина ніколи не подорожувала. Одного разу, коли Ханна була ще геть мала, вони побували в Гетисбурзі та Філадельфії.

Батько наніс увесь маршрут на дорожній атлас, ланцюжок таких американізованих місць, що з них аж крапала ця «Американа»: вона була в назвах автозаправних станцій — «Веллі-Фордж Дизель», і в кафе, де вони зупинялися на ланч, «Креветки Ґеттістауна», «Свиняча вирізка Вільяма Пенна». У кожному ресторані офіціантки роздивлялися батька, потім матір, потім Ната й Ханну, і хоча Лідія була ще дитиною, уже знала: вони сюди ніколи не повернуться. Звідтоді батько щороку працював у літній школі, мабуть, як вона підозрювала, аби уникнути запитань про сімейний відпочинок.

У Натовій кімнаті зі стукотом закрилася шухляда. Лідія відкинулася на ліжко, вперлася підборами в плакат з Ейнштейном. У роті ще відчувався надміру солодкий смак глазурі; торт у животі жив окремим життям. Наприкінці літа, подумала вона, Нат спакує не одну валізу, а цілу піраміду з коробок, усі свої книжки та весь свій одяг, усе, що має. З кутка зникне телескоп, із шафи — стоси журналів з аеронавтики. Смуга пилу проляже кордоном по голих полицях, на яких раніше стояли книги. Кожна шухляда, яку вона відкриє, буде порожньою. Зникне навіть його постільна білизна.

Нат поштовхом відчинив двері.

— Яка краща?

Він підняв до грудей дві сорочки на вішаках, закривши ними своє обличчя, мов шторами. У лівій руці — блакитна, парадна, він її надягав на церемонію нагородження десятикласників минулої весни. У правиці — сорочка із «турецькими огірками», якої Лідія раніше ніколи не бачила. З манжета досі звисав цінник.

— Де ти це взяв?

— Купив, — сказав Нат, посміхаючись.

Усе його життя, коли потрібен був новий одяг, мама відводила його в «Універмаг Декера», і він погоджувався з усім, що вона обирала, аби швидше йти додому. Минулого тижня, передчуваючи свої 96 годин, він уперше сам поїхав до торговельного центру й купив цю сорочку. Його привабив яскравий малюнок на прилавку. Це було схоже на те, ніби він купив нову шкіру, й тепер сестра теж це відчула.

— Трохи екстравагантна, як для занять, — злукавила Лідія. — Чи це так зазвичай одягаються в Гарварді?

Нат опустив вішалки.

— Там будуть усі разом: і студенти, й відвідувачі. Студент, у якого я житиму, написав мені, що вони із сусідами по кімнаті на ті вихідні влаштують вечірку, щоб відсвяткувати кінець семестру. — Він підняв перед собою яскраву сорочку, приклав до підборіддя. — Я, мабуть, краще її поміряю.

Він зник у ванній, і Лідія почула, як зарипів його вішак, начеплений на душову штангу. Усе разом: музика, танці, пиво. Флірт. Телефонні номери й адреси, надряпані на клаптиках паперу. « Напиши мені. Зателефонуй мені. Зустрінемося». Її нога повільно зісковзнула й опустилася на подушку. Усі разом. Це коли нових студентів скидають усіх в одну купу, перемішують і перетворюють на щось зовсім інше.

Нат знову з’явився у дверях, застібаючи верхній ґудзик сорочки з «огірками».

— Що думаєш?

Лідія закусила губу. Блакитний малюнок на білому тлі пасував йому; він здавався худішим, вищим, більш засмаглим. Ґудзики були пластикові, але сяяли, мов перлини. Нат уже мав зовсім інший вигляд, ніби це був не він, а хтось, кого вона знала дуже давно. Лідія вже за ним сумувала.

— Краще іншу, — сказала вона. — Ти їдеш у коледж, а не в «Студію 54». [33] Культовий нічний клуб.

Але вона знала, що Нат уже сам для себе все вирішив.

Того ж таки вечора, уже близько півночі, Лідія навшпиньки ввійшла до Натової кімнати. Вона цілий вечір хотіла розповісти братові про батька та Луїзу, про те, що того дня бачила в авто, що між ними абсолютно точно щось відбувалося. Досі Нат мав такий заклопотаний вигляд, що втримати його увагу було не легше, ніж дим у долонях. Це її останній шанс. Уранці він поїде.

У темній кімнаті горіла одна маленька настільна лампа, й Нат у своїй старій смугастій піжамі стояв навколішки на підвіконні. На мить Лідії здалося, що він молиться, і збентежена тим, що застала його в такий момент, ніби побачила голим, — вона вже зібралася зачиняти двері. Тоді Нат озирнувся на звук її кроків з усмішкою, такою само сліпучою, як місяць, котрий щойно почав підійматися над обрієм, і Лідія зрозуміла, що помилялася. Вікно було відчинене. Він не молився, він мріяв — а це практично одне й те саме, Лідія це згодом зрозуміє.

— Нате, — почала вона. Потік усього, що хотіла сказати, промчав у її думках: « Я бачила». «Я думаю». «Мені потрібно». Такі великі поняття мусила стиснути до крихітних гранул слів. Нат, здавалося, не помітив.