Селеста Инг - Несказане

— Подивися на це, — прошепотів він із таким захватом, що Лідія стала навколішки поряд із ним і визирнула назовні.

Небо над ними було глибокого чорного кольору, cхоже на басейн із чорнилом, усіяне зірками. Вони геть не нагадували зірки з її книг, каламутні й круглі, мов краплі роси. Ці виявилися гострими, наче бритва, й кожна краяла небо своїм різким світлом. Коли дівчина відкинула голову назад, то не побачила ні будинків, ні озера, ні ліхтарів на вулиці. Усе, що можна було бачити, — небо, таке величезне й темне, що мог­ло розчавити. Ніби опинилася на іншій планеті. Ні — неначе плавала в космосі, зовсім сама. Пошукала сузір’я, які бачила в Ната на плакатах: Оріон, Кассіопею, Велику Ведмедицю. Діаграми з їхніми прямими лініями, основними кольорами й схематичними зображеннями тепер здавалися дитячими іграшками. Зірки сліпили очі, мов блискітки. « Ось який вигляд у нескінченності» , — подумала вона. Від чистоти цих зірок її переповнили почуття, подібні до уколів у серце.

— Це неймовірно, правда? — тихо пролунав голос Ната з темряви. Він уже ніби долітав з відстані багатьох світлових років.

— Так, — почула Лідія власний шепіт. — Неймовірно.

Наступного ранку, коли Нат пакував зубну щітку у футляр, Лідія знову з’явилася на порозі. За десять хвилин батько відвезе брата в аеропорт у Клівленді, звідки літак компанії TWA понесе його до Нью-Йорка, а далі до Бостона. Була четверта тридцять ранку.

— Пообіцяй, що зателефонуєш і розповіси, як ідуть справи.

— Звісно, — Нат закріпив складений одяг еластичними пасками хрест-навхрест і застібнув валізу.

— Обіцяєш?

— Обіцяю. — Одним пальцем він опустив засувки, підняв валізу за ручку. — Тато чекає. Побачимось у понеділок.

І пішов. Отак просто.

Набагато пізніше, коли Лідія спустилася снідати, вона вже могла непогано вдавати, що нічого не змінилося. Домашня робота з чотирма маленькими позначками на полях лежала біля миски зі сніданком; на іншому кінці столу Ханна вибирала зі своєї мисочки дрібні кілечка. Мама пила улун [34] Чай, який згідно з китайською класифікацією посідає середнє місце між червоним та зеленим. і гортала газети. Змінилося єдине: Натове місце було порожнє. Неначе його ніколи тут не було.

— Нарешті, — сказала Мерилін. — Краще швидше виправ ці помилочки, сонечку, бо в тебе не буде часу поїсти до автобуса.

Лідія повільно пішла до столу, але почувалася так, ніби пливе. Тим часом Мерилін проглядала газету: рівень підтримки Картера — 65 %, на посаду віце-президента прогнозують Мондейла, азбест заборонили, ще одна зйомка в Нью-Йорку — поки її очі не натрапили на маленький допис у кутку сторінки: « Лікар із Лос-Анджелеса повертає до життя чоловіка, який провів у комі шість років». « Дивовижно», — подумала вона. Посміхнулася доньці, яка чіплялася за спинку свого стільця, ніби її могло знести течією.

Нат не зателефонував того вечора, поки Лідія страждала від уваги батьків, цілковито зосередженої на ній одній. « Я приніс із коледжу каталог курсів. Хочеш цього літа повчити статистику?». «Хтось уже запросив тебе на випускний? Ну, я певен, що скоро запросять».

Брат не зателефонував у суботу, й Лідія плакала, поки не заснула. І в неділю, коли вона прокинулася з болем в очах, дзвінка також не було. «То он як усе буде далі, — подумала вона. — Ніби в мене ніколи й не було брата».

Коли Нат поїхав, Ханна почала ходити за Лідією, мов цуценя. Уранці вона опинялася біля дверей сестри ще до того, як переставав дзвонити будильник, захекана прибігала просто з ліжка. « Вгадай, що? Лідіє, вгадай, що?». Ніколи не можна було вгадати, й ніколи не було цікаво: йшов дощ, на сніданок були млинці, на ялинці з’явилися блакитні голочки. Щодня мала без кінця чіплялася до Лідії, придумувала, чим вони можуть займатися: « Пограти в „Життя“»; подивитися фільм, який показують лише по п’ятницях; приготувати „Джиффі Поп“». [35] Попкорн.

Усе своє життя Ханна трималася на відстані від брата й сестри, і Лідія з Натом мовчки терпіли свою маленьку, незграбну супутницю. Тепер Лідія помітила в сестрі тисячу нових дрібниць: манеру говорити й при цьому морщити носа, раз-два, швидко мов кролик; звичку стояти навшпиньках, ніби на невидимих високих підборах. А тоді, вдень у неділю, Ханна влізла в туфлі, які скинула Лідія, й виголосила свою останню ідею: « Ми можемо піти погуляти біля озера. Лідіє, ходімо погуляємо біля озера». І Лідія помітила в неї під сорочкою щось блискуче.