Нарешті в дальньому кутку книжкової шафи — найперша книга, яку Мерилін купила Лідії. Тоненька брошура самотньо балансує на полиці, тоді падає. « Повітря постійно ширяє довкола». Читається на вивернутих назовні сторінках. «Ти не можеш його побачити, але воно є».
Мерилін хоче спалити книжки, накидані на килим, разом з обірваними зі стін шпалерами. Усе, що нагадує їй про Лідію, і все, чим вона могла стати. Хоче розтоптати саму полицю, перетворити її на тріски. Спорожніла полиця висить нетвердо, ніби втомлено, й Мерилін скидає її на підлогу єдиним поштовхом.
І ось, у порожнечі під нижньою полицею: книга.
Груба. Червона. Корінець проклеєно скотчем. Мерилін упізнає її ще до того, як бачить фото. Але все одно розгортає книгу, й руки раптом починають тремтіти. Досі здивована, жінка бачить обличчя Бетті Крокер, яка неприродно, нереально дивиться їй в обличчя.
«Твоя кулінарна книга , — сказала Лідія. — Я загубила її». Мерилін була така схвильована, що вирішила: це знак. Дочка читає її думки. Лідія ніколи не обмежилася б кухнею. Вона хотіла більшого. Це виявилося брехнею. Мерилін гортає сторінки, яких не бачила багато років, проводить по материних позначках пальцем, розгладжує аркуші з цяточками, над якими мама плакала у всі ті самотні вечори у своїй кухні. Лідія звідкілясь дізналася: ця книга обтяжувала маму, ніби велетенський, важелезний камінь. Донька не знищила цю книгу. Вона стільки років її ховала: нагромаджувала згори книгу за книгою, притискала іншою вагою, щоб мамі ніколи більше не довелося її побачити.
П’ятирічна Лідія, що стоїть навшпиньки й дивиться на піну від суміші оцту з содою в рукомийнику. Лідія, яка тягне з полиці важку книгу: « Покажи мені ще раз, покажи ще» . Лідія, яка дуже обережно притискає стетоскоп до материного серця. Сльози заступають кімнату. Наука була не тим, що любила Лідія.
А потім, ніби крізь збільшувальні лінзи сліз Мерилін починає бачити чіткіше: порвані плакати й фотографії, звалище книг, полицю в себе під ногами. Усе, чого вона хотіла для Лідії, чого Лідія ніколи не хотіла, та все одно приймала. Її тілом повзе тупий холод. Можливо — і ця думка душить її — саме це зрештою і потягло Лідію під воду.
Двері риплять, прочиняються, і Мерилін повільно підіймає голову, ніби Лідія могла дивовижно з’явитися на порозі. На секунду неймовірне збувається: маленький розмитий привид Лідії з темним волоссям, із великими очима. Завмирає, чіпляється за одвірок. «Будь ласка», — думає Мерилін. У цьому слові все, чого вона не може сформулювати навіть для себе. «Будь ласка, повернися, будь ласка, дай мені ще один шанс, будь ласка, залишся. Будь ласка».
Тоді вона кліпає, і постать увиразнюється: Ханна, бліда й тремтяча, обличчя блищить від сліз.
— Мамо, — шепоче вона.
Мерилін миттєво розкриває обійми, і Ханна падає в них.
На іншому кінці міста, у крамниці алкогольних напоїв, Нат ставить на прилавок пляшку віскі. Він куштував алкоголь один-єдиний раз у своєму житті: у Гарварді студент, у якого він жив, запропонував пива. Нат жадібно заковтнув чотири пляшки, у захваті швидше від самої ідеї, аніж від смаку — це нагадувало спінену сечу — й решту вечора кімната легенько оберталася. Тепер він хоче, щоб світ розкрутився, перехилився і впав.
Чоловік за прилавком уважно дивиться Нату в обличчя, далі косує на пляшку. Натові пальці сіпаються. У вісімнадцять років йому дозволено купити лише дві-три пляшки пива, отієї водянистої рідини, яку його однокласники заливають у себе на вечірках. Але 3,2 % — замало для того, що йому зараз потрібне. Продавець знову розглядає його, і Нат готується до слів: « Йди додому, синку, ти надто молодий для цієї штуки» .
Натомість продавець вимовляє:
— Та дівчинка, що померла, твоя сестра?
Горло в Ната саднить, мов рана. Він киває, але не відвертає очей від полиці за прилавком, де акуратними червоно-білими стосиками лежать цигарки.
Тоді продавець дістає другу пляшку віскі й кладе її в пакет до першої. Він підштовхує його до Ната, разом із десятидоларовою купюрою, яку Нат поклав на прилавок.
— Щасти тобі, — каже він і відвертається.
Найтихіше з відомих Натові місць — на околиці міста, неподалік від кордону округу. Він припарковує авто біля узбіччя та дістає одну з пляшок. Ковток віскі, за ним другий обпікають нутро, він уявляє, як усередині в нього все червоніє і саднить. Давно перейшло за північ, і до того часу, коли закінчується перша пляшка, повз нього проїжджає лише одна машина — темно-зелений «Студебекер», за кермом якого була стара жінка. Віскі не працює так, як він сподівався. Нат думав, що це начисто зітре йому розум, як ганчірка витирає дошку, але натомість світ з кожним ковтком стає різкішим, і йому паморочиться в голові від деталей: бризки болота на дзеркалі з боку водія, остання цифра на спідометрі, що застигнув між 5 та 6, нитка, якою зшиті сидіння авто; вона вже почала обтіпуватися. Листок, що застряг між лобовим склом і склоочищувачем, тріпочеться на вітрі. Коли Нат починає другу пляшку, раптом перед очима виникає батькове обличчя, з яким той виходив за двері. Батько навіть не глянув на них, був сконцентрований на дуже-дуже далекому майбутньому або такому само глибокому минулому. Бачив щось таке, чого не могли побачити ні він, ні Ханна, те, до чого вони не могли доторкнутися, навіть якби захотіли. Повітря в машині стає важким, натоптує легені, як бавовна. Нат опускає вікно. Тоді — щойно в авто влітає прохолодне повітря — він перехиляється через край і вивергає обидві випиті пляшки на узбіччя.
Читать дальше