Селеста Инг - Несказане

Коли Луїза зачиняє двері й повертається до спальні, Джеймс уже застібає сорочку.

— Ти йдеш? — запитує вона.

Досі чіпляється за марну надію: візит Мерилін був суто випадковим, і водночас знає, що дурить себе.

Джеймс заправляє сорочку й застібає пасок.

— Я мушу, — каже він, і обоє знають, що це теж правда. — Краще зараз, ніж потім.

Він не знає, чого саме чекати вдома. Ридань? Гніву? Пательні в голову? Узагалі невідомо, що скаже Мерилін.

— Побачимося пізніше, — промовляє Джеймс до Луїзи, яка цілує його в щоку, і це єдине, у чому він упевнений.

Коли він повертається додому — щойно пробило дванадцяту — немає ні ридань, ні гніву, лише тиша. Нат і Ханна сидять пліч-о-пліч на дивані у вітальні, обережно проводять його поглядами.

Дивляться, мов на приреченого до страти на шибениці.

А він саме так і почувається, поки йде сходами до кімнати доньки, де страхітливо спокійна Мерилін сидить на столі Лідії. Вона довго нічого не каже, і Джеймс через силу теж удає спокій, не дозволяючи рукам тремтіти. Нарешті вона озивається.

— Як давно?

За дверима Нат і Ханна безгучно присіли на верхній сходинці, затамували подих і дослухаються до голосів, які чути в коридорі.

— З... дня похорону.

— Похорону. — Мерилін стискає губи в тонку лінію, але так само дивиться на килим. — Вона дуже молода. Скільки їй років? Двадцять два? Двадцять три?

— Мерилін, припини.

Мерилін не припиняє.

— Вона, здається, мила. Досить слухняна — напевно, приємна заміна. Не знаю, чому це мене дивує. Гадаю, ти вже давно дозрів для заміни. Вона стане дуже доброю маленькою дружинкою.

Джеймс, на свій подив, густо червоніє.

— Ніхто не говорить про...

— Поки не говорить. Але я знаю, чого вона хоче. Шлюбу. Чоловіка. Я знаю таких, як вона. — Мерилін замовкає, пригадуючи себе, молодшу, і свою матір, яка гордо шепоче: « У Гарварді ти зустрінеш багато чудових хлопців» .

— Моя мама все своє життя витратила на спроби зробити із мене таку дівчину.

Від згадки про матір Мерилін Джеймс ціпеніє, мовби перетворюється на лід.

— О, так. Твоя бідолашна матінка. А потім ти взяла та вийшла за мене. — Він вичавлює із себе смішок. — Яке розчарування.

— Це я розчарована. — Мерилін рвучко підіймає голову. — Я думала, ти інакший. — Вона хоче сказати: « Я думала, ти кращий за інших чоловіків. Я думала, ти хотів кращого, ніж оце». Але Джеймс, який досі думає про матір Мерилін, чує інше.

— Ти втомилася від інакшого, чи не так? — каже він. — Я надто відрізняюся від решти. Твоя мама ще тоді це знала. Ти думаєш, що вирізнятися з натовпу — це так добре. Але поглянь на себе. Просто поглянь на себе. — Він дивиться на волосся медового кольору, на її шкіру, навіть блідішу, ніж вона мала б стати після місяця в закритому приміщенні. На очі кольору неба, які він так довго обожнював, спочатку на обличчі своєї дружини, потім — Лідії.

Те, чого він раніше не казав, на що ніколи раніше не натякав Мерилін, тепер легко виливається з нього.

— Ти ніколи не опинялася в кімнаті, де нема людей із таким виглядом, як у тебе. Люди ніколи не насміхалися з твого обличчя.

До тебе ніколи не ставились, як до чужинки. — Джеймс почувається так, ніби його страшенно нудить, і він притискає долоню до рота. — Ти уявлення не маєш, що це таке — бути інакшим. На секунду він стає молодим, самотнім і вразливим, як той зніяковілий хлопець, якого вона зустріла колись давно, і половина Мерилін хоче обійняти його. Друга її половина хоче відгамселити його кулаками. Вона гризе губу, й дві половини б’ються в ній.

— На другому курсі, у лабораторії, хлопці взяли за звичку плазувати переді мною і намагатися підняти мені спідницю, — нарешті говорить вона. — Одного разу вони прийшли раніше й надзюрили в усі мої мензурки. Коли я поскаржилася на це, професор обійняв мене за плечі й сказав... — Спогад застряє в горлі, мов наріст на дереві: « Не переймайся цим, сонечку. Життя надто коротке, а ти надто вродлива». Знаєш що? Мені було байдуже. Я знала, чого хотіла. Я хотіла бути лікарем. — Вона зиркнула на Джеймса, ніби він із нею сперечався. — Тоді, на щастя, я схаменулася. Перестала намагатися вирізнитися. Зробила те, що робили всі інші дівчата. Вийшла заміж. Я все те покинула. — Її язик вкривається грубим шаром гіркоти. — Робила те, що роблять усі інші. Цього ти вимагав від Лідії все її життя. Знайти друзів. Вписатися кудись. Але я не хотіла, щоб вона була, як усі. — Очі жінки спалахують. — Я хотіла, щоб вона була винятковою.