Селеста Инг - Несказане

На сходах Ханна затримує подих, боїться поворухнути бодай кінчиком пальця. Може, якщо вона взагалі не рухатиметься, батьки замовкнуть. Вона зможе зробити так, щоб світ не рухався, і все буде гаразд.

— Ну, тепер можеш одружитися з отією, — каже Мерилін. — Здається, вона серйозна. Ти знаєш, про що я. — Вона піднімає ліву руку, на якій блякло виблискує обручка. — Такі, як вона, хочуть повний пакет. Ляльковий будинок за парканом. Двох-трьох дітей. — Лунає жорсткий, різкий, страхітливий смішок, і Ханна на сходовому майданчику ховає обличчя на плечі Ната. — Гадаю, вона буде безмежно щаслива, коли зміняє на все це своє студентське життя. Сподіваюся лише, що вона про це не пожалкує.

На цьому слові — « пожалкує » — щось у Джеймсові спалахує. Гарячий колючий запах, мовби від перегорілих дротів, проникає в ніздрі.

— Як ти жалкуєш?

Раптове приголомшене мовчання. Обличчя Ханни досі притиснуте до плеча Ната, але вона може виразно уявити матір: обличчя нерухоме, білки почервонілі. Якщо вона заплаче, думає Ханна, це будуть не сльози. Це будуть маленькі крапельки крові.

— Забирайся, — нарешті вимовляє Мерилін. — Забирайся із цього будинку.

Джеймс торкає кишеню в пошуках ключів, тоді розуміє, що вони досі в руці: він навіть не сховав їх. Неначе увесь цей час знав, що не залишиться.

— Уявімо, — каже він, — що ти мене ніколи не зустрічала. Що вона не народилася. Що нічого цього не сталося.

Тоді він іде.

У дітей на сходовому майданчику немає часу на втечу: Ханна і Нат навіть не підводяться, коли батько з’являється в коридорі. Побачивши дітей, Джеймс зупиняється, але ненадовго. Очевидно, вони все чули. Останні два місяці щоразу, коли він зустрічає когось із них, то бачить частинку їхньої загиблої сестри — у нахилі Натової голови, у довгому волоссі Ханни, яке наполовину закриває обличчя. Він рвучко виходить із кімнати, так до кінця й не розуміючи, чому. Тепер, коли вони двоє дивляться на нього, він проходить і не насмілюється глянути їм у вічі. Ханна притискається до стіни, пропускаючи батька, але Нат мовчки дивиться просто на нього, й цього погляду Джеймс ніяк не може зрозуміти. Гарчання автівки, яка виїжджає з алеї, стихає, і цим завершується сцена; усі почули цей звук. На будинок опадає тиша, мов попіл.

Тоді Нат схоплюється на ноги.

« Стій» , — хоче сказати Ханна, але знає, що брат не послухає.

Він відштовхує Ханну. Материні ключі висять на гачку в кухні, й він хапає їх та біжить до гаража.

— Чекай, — гукає Ханна, цього разу вголос.

Дівчинка не певна, чи збирається брат гнатися за батьком, чи теж утікає, але вже знає: він замислив щось страшне. — Нате, зажди. Не треба!

Він не зупиняється. Задкує з гаража, зачіпає кущ бузку біля воріт і теж зникає.

Нагорі Мерилін нічого не чує. Зачиняє двері кімнати Лідії, і густа, важка тиша огортає її задушливою ковдрою. Жінка гладить одним пальцем книги Лідії, рядок акуратних палітурок, на кожній маркером позначка предмету й дати. Тепер усе вкрите шаром пилу, схожим на грубе хутро, — ряд порожніх щоденників, старі стрічки з наукових ярмарків, причеплені до стіни листівки з Ейнштейном, кожна палітурка, корінець кожної книги. Мерилін уявляє, як частинка за частинкою звільняє кімнату Лідії. Крихітні дірочки й помітні плями там, де вона зніме зі шпалер плакати й фотографії; килим з продавленими слідами від меблів, які вже ніколи не розрівняються. Схоже на будинок її матері по тому, як із нього все прибрали.

Жінка думає про свою матір: як вона всі ці роки приходила сама в порожній дім, про спальню, яка залишалася в тому самому вигляді, з чистою постільною білизною для дочки, яка ніколи не повернеться, для чоловіка, який уже давно пішов і тепер лежить у ліжку іншої жінки. Ти так сильно любиш, плекаєш стільки надій, а зрештою залишаєшся ні з чим. Діти, яким ти більше не потрібна. Чоловік, який тебе більше не хоче. Не лишилося нічого, крім тебе самої та порожнього будинку.

Мерилін однією рукою знімає зі стіни портрет Ейнштейна та рве його навпіл. Потім більше не потрібну періодичну таблицю. Вириває накладки для вух зі стетоскопа Лідії; шматує призові стрічки на клапті атласу. Одна за одною нищить книги з полиці. «Кольоровий атлас анатомії людини». «Жінки, які зробили важливі наукові відкриття». Після кожної книги дихання Мерилін важчає, лють наростає.

«Як працює ваше тіло». «Хімічні експерименти для дітей». «Історія медицини». Вона пригадує кожну із цих книжок. Ніби перемотує час, повторює все життя Лідії від цієї миті до початку. Біля ніг нагромадилася ціла купа. Скулена під столом у холі Ханна чує важкі удари, неначе на підлогу один за одним падають камені.