Селеста Инг - Несказане

І Нат. Вона скаже йому: це нормально, що він їде. У неї все буде гаразд. Він більше не відповідальний за неї, йому не варто хвилюватись. А потім вона відпустить його.

І коли Лідія дала собі цю останню обіцянку, їй відкрилося, що буде далі. Як робити все від самого початку, щоб їй більше ніколи не було страшно залишитися самій. Як вона повин­на закріпити свої обіцянки, втілити їх у реальність. Лідія обережно спустилася в човен і відв’язала мотузку. Коли відштовхнулася від пірсу, очікувала нападу паніки. Його не було. Почала гребти: один незграбний рух за іншим. Випливла на озеро — достатньо далеко, щоб ліхтар на стовпі став просто крапкою, надто маленькою, не здатною розсіяти навколишню пітьму. Почувалася напрочуд спокійною і впевненою. Над нею стояв круглий місяць, схожий на монету, чіткий і досконалий. Човен під нею хитався так м’яко, що вона ледь відчувала його рухи. Глянула в небо, й здалося, ніби вона пливе серед космосу, взагалі ні до чого не прив’язана. І як тепер повірити, що неможливого не існує?

З відстані ліхтар на пірсі сяяв ніби зірка. Якби Лідія примружилася, то змогла б розгледіти тьмяні обриси самого пірсу, ледь помітний ряд дощечок, трохи світліших за темряву. Коли підпливу ближче, подумала вона, чітко все побачу: дошки, стерті за десятиліття безліччю босих ніг, стовпи над поверхнею води, на яких лежить пірс. Вона обережно звелася на ноги, розкинула руки, коли човен похитнувся. Плисти було не так уже й далеко. Лідія могла це зробити, вона була певна. Усе, що потрібно, — працювати ногами. Вона допливе до пірсу, схопиться за дощечки й підтягнеться до них. Завтра вранці розпитає Ната про Гарвард: як там усе було. Хай він розкаже про людей, яких там зустрів, про предмети, які вивчатиме. Лідія казатиме йому: «На тебе чекають чудові часи».

Дівчина опустила очі на озеро, яке в темряві здавалося нічим, просто чорною плямою, великою порожнечею, розпростертою під нею. «Усе буде гаразд», — сказала вона собі й зробила крок із човна у воду.

Цілу дорогу додому Джеймс думає: « Не пізно. Ще не пізно». Він повторює це собі на кожній позначці відстані, поки не повертається в Мідлвуд і повз нього не пролітають коледж, а потім озеро. Коли він нарешті заїжджає на алею, двері гаража відчинено й авто Мерилін ніде не видно. Він хитається від кожного ковтка повітря, хоч би як старався триматися прямо. Усі ці роки він пам’ятав лише одне: вона втекла. Він прийняв як належне: вона повернулась. І вона залишилась. Ноги в нього тремтять, коли він тягнеться до ручки дверей. Ще не пізно, запевняє він себе, але всередині також усе тремтить. Він не може її звинувачувати, якщо вона знову пішла, цього разу — назавжди.

У коридорі його зустрічає важка тиша, як тоді, у день похорону. Він заходить у вітальню й бачить маленьку постать, скоцюрблену на підлозі. Ханна. Згорнулася в клубок, обхопила себе руками. Очі вологі й червоні. Він раптом згадує той давній день, і двох дітей на холодному порозі, залишених матір’ю.

— Ханно? — шепоче він і відчуває, як усередині в нього все обвалюється, мов стара будівля, уже не здатна встояти. Портфель вислизає з пальців на підлогу. Він видихає, мов через трубочку:

— Де твоя мати?

Ханна піднімає очі.

— Нагорі. Спить.

Потім — і саме це повертає Джеймові здатність дихати:

— Я сказала їй, що ти повернешся додому.

Не самовдоволено, не з тріумфом у голосі. Просто факт, чіткий і простий, ніби кулька.

Джеймс опускається на килим поряд зі своєю малою донечкою, сповнений мовчазної вдячності, й Ханна міркує, чи треба ще щось казати.

Адже є ще дещо, дуже багато чого: як вони з мамою згорнулися разом на ліжку Лідії і плакали, плакали цілий день, обіймалися так тісно, що їхні сльози змішались, а потім мама заснула.

А півгодини тому брат приїхав додому в поліційному авто, пом’ятий, кволий і неймовірно смердючий, але на диво спокійний, — відразу пішов у свою кімнату й ліг спати. Ханна, яка дивилася на все із-за завіси, бачила за кермом офіцера Фіске. Того самого вечора, але пізніше, помите авто Мерилін тихенько опиниться на під’їзній алеї, і ключі від нього хтось акуратно покладе на водійське сидіння. «Це може зачекати», — вирішує вона. Ханна зазвичай зберігає чужі таємниці, до того ж, потрібно сказати батькові дещо важливіше.

Вона смикає його за руку, показує вгору, і Джеймс дивується з того, які дужі ці маленькі руки.

— Дивися.

Спочатку він в обіймах полегкості, зі своєю звичкою ігнорувати наймолодшу, нічого не бачить. «Ще не пізно, — думає він, коли дивиться на стелю, чисту й світлу, як новий аркуш паперу у світлі пообіднього сонця. — Це ще не кінець».