Селеста Инг - Несказане

Однак Нат у себе нагорі бачить із вікна цілком протилежну картину. Він прокинувся від глибокого хмільного сну, віскі вже вийшов з нього, і все здається новим: обриси меблів, сонячні зайчики на килимі, власні руки перед обличчям. Навіть біль у животі — він нічого не їв зі вчорашнього сніданку, тієї їжі, як і віскі, вже давно немає. Усе здається яскравим, чистим і гострим. Але тепер він помічає з іншого боку галявини те, чого так довго щодня вичікував. Джек.

Він не дбає про перевдягання, не хапає ключів, узагалі не думає. Просто натягує свої тенісні туфлі й летить сходами вниз. Всесвіт дав йому шанс, і Нат не хоче його втрачати. Коли він смикає вхідні двері, Ханна в коридорі здається просто розмитою цяткою. Вона теж не думає про те, що треба взутися. Босоніж кидається за ним, і асфальт під її ногами вологий та прохолодний.

— Нате, — гукає вона. — Нате, це не його провина!

Нат не зупиняється. Він не біжить, просто нервово крокує до рогу, за яким щойно зник Джек. Вигляд у нього, як у ковбоя з батькових фільмів. Він, цілеспрямований, зі стиснутими щелепами, непохитний, простує серединою безлюдної вулиці.

— Нате! — Ханна хапає його за руку, але брат не зупиняється, і дівчинка біжить, щоб встигати за ним. Вони вже на розі, й обоє одночасно помічають Джека: він сидить на пірсі, обхопив руками коліна, собака лежить біля нього. Нат зупиняється, щоб пропустити авто, й Ханна сильно смикає його за руку.

— Будь ласка, — просить вона. — Будь ласка!

Авто проїздить, і Нат вагається. Але він надто довго чекав на відповідь. Зараз або ніколи, думає він, висмикує руку й перетинає вулицю.

Якщо Джек і чує, що вони йдуть, то не виказує цього. Непорушно дивиться на воду, поки Нат не зупиняється просто над ним.

— Думав, я тебе не побачу? — вигукує Нат.

Джек не відповідає. Повільно встає і повертається обличчям до Ната, його руки в задніх кишенях джинсів. Так, наче він і не думає битися, думає Нат.

— Ти не можеш ховатися вічно.

— Я знаю, — каже Джек.

Собака біля його ніг низько протяжно скиглить.

— Нате, — шепоче Ханна. — Ходімо додому. Будь ласка!

Нат її не помічає.

— Я сподіваюся, ти подумав про те, як тобі шкода, — каже він.

— Мені дуже шкода, — відповідає Джек. — Я про те, що сталося з Лідією. — Його голос ледь здригається. — І про все інше.

Джеків пес відступає назад і тулиться Ханні до ніг. Вона певна: зараз Нат розтисне кулаки, повернеться, дасть Джекові спокій та піде геть. Але вона помиляється. На секунду він ніяковіє, але ця ніяковість лише дужче розпалює його.

— Ти думаєш, це щось змінить? Не змінить. — Кісточки на його кулаках уже побіліли. — Скажи мені правду. Зараз. Я хочу знати. Що сталося між вами двома. Чому вона пішла до озера тієї ночі.

Джек хитає головою, ніби не розуміє запитання.

— Я думав, Лідія тобі сказала... — його рука смикається, мовби він хоче взяти Ната за плече або за руку. — Я мав сам тобі розповісти, — вимовляє він. — Я мав сказати тобі, вже давно...

Нат підходить на півкроку ближче. Він тепер так близько, так близько до того, щоб усе зрозуміти. У нього навіть паморочиться в голові.

— Що? — він майже шепоче, Ханна ледве чує. — Що це твоя провина?

За мить до того, як Джек поворухнувся, вона розуміє, що зараз станеться: Натові потрібне щось для виливу гніву й власного відчуття провини, інакше він просто розсиплеться. Джек знає це, дівчинка бачить це по його обличчю, по тому, як він розпростує плечі, готується. Нат нахиляється ближче, і вперше за довгий час він дивиться Джекові просто в очі: карі зустрічаються з блакитними. Вимагають. Благають. « Скажи мені. Будь ласка». І Джек киває: « Так».

Тоді його кулак врізується Джекові в живіт, і Джек згинається навпіл. Нат нікого раніше не бив, і він думав, що це буде приємне відчуття, відчуття влади — коли його рука викинеться вперед, мов поршень. Це неприємно. Мовби загруз кулаком у шматку м’яса, у чомусь безсилому й важкому, не здатному до опору. Його тепер трохи нудить. Він очікував лункого звуку, як у кіно, але майже нічого не почув. Просто глухий удар, ніби на підлогу впала важка сумка. Короткий кволий видих, і від цього теж підступає нудота. Нат готується, очікує, але Джек не б’є у відповідь. Він повільно випростовується, тримається рукою за живіт, підіймає на Ната непорушний погляд. Навіть не стискає кулаки, й через це Ната дужче нудить.

Він думав, що коли знайде Джека, коли його кулак вріжеться в самовдоволене Джекове обличчя, йому стане краще. Усе зміниться, важка брила гніву, яка наросла в ньому, розсиплеться піском. Але нічого не відбувається. Нат і досі відчуває той шмат бетону, який дряпає зсередини. І до того ж, Джекове обличчя не самовдоволене. Нат очікував як мінімум готовності до оборони, можливо, страху, але в очах ворога немає ні того, ні іншого. Натомість Джек дивиться на нього навіть із ніжністю, неначе йому шкода Ната. Мовби він хоче його обійняти.