Селеста Инг - Несказане

— Не смій так зі мною розмовляти, — шипить він. — Не смій мене допитувати. Ти нічого не знаєш про моє життя. — Потім, навіть перш ніж він усвідомлює, що в ньому народжуються якісь слова, вони вилітають з рота, ніби плювок. — Ти взагалі нічого не знав про свою сестру.

Вираз обличчя Ната не змінюється, але воно стає жорстким, як маска. Джеймс хотів би забрати слова, що вилетіли в повітря, спіймати їх, як метеликів, але вони вже проникли його синові в мозок: він бачить це по очах Ната, що стали блискучими й твердими, наче скло. Він хоче простягнути руку й доторкнутися до сина — до його руки, до плеча, до чого завгодно — й сказати, що не хотів цього. Що все це не його провина. Але Нат б’є ногою по стільцю так сильно, що той залишає тріщину на старому потертому лінолеумі. Він біжить до своєї кімнати, вихором пролітає сходами, а Джеймс впускає сумку на підлогу та спирається на стіл. Його рука торкається до чогось холодного й вологого: то рештки круто звареного яйця, уламки шкаралупи глибоко в’їлися в ніжний білок.

Цілу ніч перед очима в Джеймса — застигле синове обличчя, і він устає вдосвіта. Забирає з ґанку газету й бачить чорну дату в кутику сторінки: 3 липня. Два місяці від того дня, як зникла Лідія. Здається неможливим, що всього два місяці тому він сидів в офісі й перевіряв роботи, бентежився, знімаючи комашку з волосся Луїзи. До подій, які сталися два місяці тому, 3 липня було щасливою датою, яку вони потай зберігали в пам’яті десять років, — це був день дивовижного повернення Мерилін. Тепер усе змінилося. У кухні Джеймс знімає гумку зі згорнутої в трубочку газети й розгортає її. Там, у нижній частині сторінки, він бачить маленький заголовок: « Учителі й однокласники пригадують загиблу дівчинку».

Статті про Лідію стали коротшими і тепер з’являлися рідше. Скоро їх взагалі не стане, і всі про неї забудуть. Джеймс підносить газету ближче. День хмарний, але він не вмикає світла, ніби сутінки пом’якшать те, що він збирається прочитати. Від Карен Адлер: « Вона здавалася самотньою. Вона насправді не тусувалася ні з ким». Від Пем Сондерс: «У неї було небагато друзів, навіть бойфренда не було. Не думаю, щоб хлопці колись навіть помічали її».

Унизу: « Учитель Лі з фізики, Дональд Келлі, пригадує її самотньою десятикласницею серед старшокласників і зазначає: „Вона напружено вчилася, але звісно, вирізнялася з-поміж інших дітей“». Поряд зі статтею — бічна колонка: «Дітям зі змішаних родин часто важко знайти собі місце в соціумі».

Потім дзвонить телефон. Щоразу перша думка: « Вони знайшли її». Частку секунди щось усередині волає, що все це помилка, дівчинку просто не впізнали, усе це тяжкий сон. Далі та його більша частина, якій усе відомо краще, повертає Джеймса на землю, і він падає з бридким стукотом: « Ти її бачив». І знову із жахливою виразністю пригадує її спухлі руки, бліде воскове обличчя.

Ось чому голос завжди тремтить, коли він бере слухавку.

— Містере Лі? Це офіцер Фіске. Сподіваюся, не надто рано телефоную. Як у вас сьогодні справи?

— Усе гаразд, — каже Джеймс.

Усі так запитують, це вже автоматична брехня.

— Що ж, містере Лі, — говорить офіцер Фіске, і Джеймс уже знає, що в нього погані новини. Ніхто вас не називає на ім’я так старанно, якщо не відчуває себе зобов’язаним говорити лагідно. — Я телефоную, щоб повідомити: ми вирішили закрити розслідування. Встановлено, що це випадок самогубства.

Джеймсу потрібно повторити собі ці слова, перш ніж він їх зрозуміє.

— Самогубства?

Офіцер Фіске робить невеличку паузу.

— У роботі поліції ніколи не буває нічого напевного , містере Лі. Я хотів би, щоб було інакше. Тут не так, як показують у фільмах, — чітку картину скласти дуже складно. — Він не любить повідомляти погані новини й знаходить розраду в офіційних формулюваннях. — Обставини вказують на те, що самогубство — найвірогідніший сценарій. Жодних доказів насильницької смерті. Історія із самотністю. У неї останнім часом були низькі оцінки. Вона пішла до озера, хоча знала, що не вміє плавати.

Джеймс нахиляє голову, а офіцер Фіске говорить далі. Його тон стає м’яким, ніби в батька, який втішає маленьку дитину.

— Ми знаємо, що для вас і вашої родини це нелегко, містере Лі. Ми сподіваємося, що це, принаймні, допоможе вам рухатися далі.

— Дякую, — Джеймс кладе слухавку.

У нього за спиною на порозі кухні чекає Мерилін, тримаючись однією рукою за одвірок.

— Хто це був? — запитує вона.