Він каже Мерилін, що їде на урок або на зустріч зі студентами; у вихідні — що має перевірити роботи. Усе це брехня. Декан за тиждень по смерті Лідії скасував його літні заняття. «Приділіть трохи часу собі, Джеймсе», — мовив він і обережно доторкнувся до Джеймсового плеча. Він так поводився з усіма, кого хотів заспокоїти: з тими, кого обурювали низькі оцінки студентів, із викладачами, які розраховували на грант і не отримали його. Вважав за свій обов’язок ці спроби надання мінімальної підтримки тим, кого спіткала втрата чи розчарування. Але від цього трійки з мінусом у студентів не могли перетворитися на четвірки; й обіцяне нове фінансування так і не надходило. Людина ніколи не отримує, чого хоче — просто вчиться обходитися без цього. І Джеймсові якраз найменше був потрібен отой час «на себе»: удома стало нестерпно. Він щомиті чекав появи Лідії в дверях або рипіння підлоги в себе над головою, у її кімнаті. Одного ранку він почув ці кроки нагорі й раніше, ніж усвідомив, що робить, помчав туди, ледь не задихнувся, а побачив Мерилін, яка ходила навколо столика Лідії, відкриваючи та закриваючи шухляди. « Забирайся !» — хотів крикнути він, мовби тут було святе місце. Тепер він щоранку бере свій портфель, ніби йде на заняття, та їде в коледж. Навіть в офісі його заворожує родинна фотографія на столі, де Лідія — на фото їй ледь виповнилося п’ятнадцять — дивиться так, ніби готова вистрибнути зі скляної рамки й залишити всіх позаду. У другій половині дня він опиняється в помешканні Луїзи, пірнає в її обійми, тоді між її ніг, де його мозок блаженно вимикається.
Але після того, як виходить від Луїзи, він знову пригадує все, й люті всередині завжди більшає. Одного вечора дорогою до своєї автівки він хапає із землі пляшку та жбурляє в бік Луїзиного будинку. В інші вечори бореться зі спокусою в’їхати в дерево. Нат і Ханна намагаються не траплятися йому на очі, а з Мерилін вони за останні тижні не перемовилися й двома словами.
Наближається Четверте липня, Джеймс проминає озеро й бачить, що хтось прикрасив пірс прапорами, червоними та білими кульками. Він з’їжджає з дороги й зриває все це, розчавлює кожну кульку п’ятою. Коли все зникає під водою і пірс стає темним та порожнім, Джеймс прямує додому, але його досі лихоманить.
Нат порпається в холодильнику, і це знову розпалює батька.
— Ти марно витрачаєш електроенергію, — говорить Джеймс.
Нат зачиняє дверцята, але його мовчазний послух розлючує ще дужче.
— Тобі завжди потрібно стояти в мене на дорозі?
— Вибач, — бурмоче Нат. Він тримає в одній руці круто зварене яйце, у другій — паперову серветку. — Я не сподівався, що зустрінуся з тобою.
Поза межами автівки з її застояним повітрям і запахом викидних газів та мастила Джеймс розуміє, що відчуває запах парфуму Луїзи на своїй шкірі, мускусний і пряно-солодкий. Його мучить запитання: чи відчув це Нат.
— Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що не чекав на мене тут? — вигукує він. — Я не маю права зайти на власну кухню після важкого робочого дня? — Він ставить сумку. — Де твоя мати?
— У кімнаті Лідії. — Нат робить паузу. — Вона там цілий день.
Від погляду сина Джеймс відчуває різкий укол між лопатками, ніби Нат звинувачує його.
— До твого відома, — говорить він, — мій літній курс — дуже відповідальна робота. В мене є конференції, зустрічі.
Обличчя Джеймса раптом наливається багрянцем, він згадує сьогоднішній день: Луїза стає навколішки перед його стільцем, тоді повільно розстібає штани… Його ще дужче розлючує цей спогад.
Нат дивиться на нього, губи складені так, ніби він хоче сформулювати запитання, але готовий вимовити лише першу літеру якогось слова, і раптом Джеймс скаженіє.
Відтоді, як він став батьком, йому вірилося, що Лідія схожа на матір — вродлива, блакитноока, впевнена в собі, — а Нат подібний до нього: чорнявий, з невпевненою мовою, ніби постійно спотикається через власні слова.
Він часто забував, що Лідія з Натом також схожі між собою. Тепер у Натовому обличчі Джеймс раптом бачить дочку, мовчазну, із широко розплющеними очима. Біль від цього робить його жорстоким.
— Ти цілими днями сидиш удома. У тебе взагалі є друзі?
Батько казав таке багато років поспіль, але цієї миті Нат відчуває — щось луснуло, ніби розірвалася туго натягнута мотузка.
— Немає. Я не ти. Жодних конференцій. Жодних… зустрічей. — Він морщить носа. — Від тебе пахне парфумами. Це, гадаю, із тих зустрічей?
Джеймс хапає його за плече, стискає так, що, здається, тріщать кістки.
Читать дальше