Селеста Инг - Несказане

— Нічого, — сказала вона. — Насправді дещо було дуже мило. Я маю на увазі те, що він, вочевидь, намагається допомогти тоді вписатися.

Тепер Лідія дивилася на батька, який широко посміхався їй, неначе пишався тим, що так багато знає про її друзів , що пам’ятає їхні імена. Собака, подумала вона, яка сподівається на частування.

— У них усе чудово, — сказала вона. — В обох усе чудово.

Мерилін на іншому кінці столу тихо промовила:

— Перестань чіплятися до неї, Джеймсе. Нехай спокійно доїсть, — і Джеймс відповів, трохи голосніше:

— Я, принаймні, не докучаю їй домашніми завданнями.

Ханна розрізала на тарілці шматок гамбургера. Лідія спіймала погляд Ната. « Будь ласка , — подумала вона. — Скажи що-небудь».

Нат глибоко вдихнув. Він цілий вечір чекав нагоди дещо сказати.

— Тату? Мені потрібно, щоб ти підписав деякі папери.

— Папери? — здивувався Джеймс. — Для чого?

— Для Гарварда. — Нат поклав виделку. — Заяву на отримання житла й форму на відвідування студмістечка. Я можу поїхати у квітні, на вихідні. У них є студент, який дозволить мені пожити в себе. — Тепер, коли він почав говорити, слова висипалися жужмом. — Мені вистачить грошей, щоб купити квиток на автобус, і я пропущу всього кілька днів школи. Мені просто потрібен твій дозвіл.

« Пропущу кілька днів школи» , — подумала Лідія. — Батьки цього ніколи не дозволять ».

На її подив, обоє кивнули.

— Розумне рішення, — сказала Мерилін. — Скуштуєш життя у студмістечку, наступного року, коли вже справді опинишся там, то знатимеш, яке воно на смак.

Джеймс сказав:

— Це жахливо — так довго їхати автобусом. Думаю, задля такого особливого випадку можемо собі дозволити квиток на літак.

Нат посміхнувся сестрі з подвійним тріумфом: « Вони відволіклися від тебе. І вони сказали: „Так”».

Лідія кінчиком ножа продовбувала стежки в сирному соусі й могла думати лише про одне: « Він не може дочекатися, коли вже поїде».

— Знаєш, хто разом зі мною ходить на фізику? — раптом сказала вона. — Джек Вольф, той, що живе неподалік. Вона відкусила яловичину й простежила за реакцією родини. Батькам те ім’я в одне вухо влетіло, в інше вилетіло, ніби вона й не вимовляла його. Мама сказала:

— Лідді, це нагадало мені, що в суботу я можу допомогти тобі опрацювати нотатки, якщо захочеш.

Батько сказав:

— Я вже давно не бачив Карен. Може, вам двом якось сходити в кіно? Я вас відвезу.

Але голова Ната на іншому кінці столу сіпнулася, мовби Лідія дістала рушницю. Вона ж посміхнулася своїй тарілці. І якраз тоді вирішила, що вони з Джеком неодмінно потоваришують.

Спочатку це здавалося неможливим. Джек не приходив на уроки майже тиждень, і Лідія кілька днів після школи вешталася довкола його авта, поки не зіткнулася з ним обличчям до обличчя. Першого дня він вийшов у супроводі білявки з передостаннього класу, якої Лідія не знала, тому пірнула за кущ і спостерігала крізь гілки. Джек заклав руку дівчині в кишеню, тоді забрався їй під пальто, й коли вона вдала ображену та відштовхнула його, схопив її, поклав собі на плече, погрожуючи вкинути в замет, а вона верещала, хихотіла й била його кулачками по спині. Потім Джек поставив її та відчинив двері «Жука», білявка залізла всередину, й вони поїхали. Лідія дивилася на клуби диму й знала, що назад вони не повернуться. Наступного дня Джек взагалі не з’явився, і Лідія зрештою попленталася додому. Снігу випало ледь не по коліна; зима видалася морозна. За сотні кілометрів на північ замерзло озеро Ері; Буффало завалило снігом до самих дахів і ліній електропередач. Нат, який уперше за весь час, що міг пригадати, дорогою зі школи сидів в автобусі сам, допитувався вдома: «Що з тобою сталося?». Та Лідія мовчки протупала до себе нагору.

На третій день Джек вийшов зі школи сам, і Лідія глибоко вдихнула та побігла до узбіччя. На Джеку, як завжди, не було ні пальта, ні рукавичок. Двома почервонілими пальцями він тримав сигарету.

— Можеш підкинути мене додому? — спитала вона.

— Міс Лі, — Джек ногою збив з передньої шини грудочку снігу, — хіба вам не вистачило місця в автобусі?

Вона знизала плечима, міцніше затягла шарф.

— Я спізнилася.

— Я не їду прямо додому.

— Мені все одно. Йти пішки надто холодно.

Джек застромив руку в задню кишеню, щоб дістати ключі, й підняв одну брову.

— Ти впевнена, що твій брат хоче, щоб ти проводила час із таким хлопцем, як я?

— Він мені не охоронець. — Вийшло голосніше, ніж вона хотіла, й Джек засміявся, випустив хмарку диму та поліз на сидіння водія. Щоки в Лідії так горіли, що вона ледь не розвернулася назад, але він нахилився й підняв ручку з боку пасажирського сидіння.