Селеста Инг - Несказане

— Звідки в тебе блакитні очі? — спитав він нарешті. — Якщо ти китаянка, і все таке?

Лідія кліпнула.

— У мене мама американка.

— Я думав, що карі очі домінують у генах. — Джек сперся рукою на її підголів’я та нахилився, уважно розглядаючи; так ювелір розглядає коштовний камінь. Від його оцінювального погляду в Лідії закололо в потилиці, вона відвернулася та загасила сигарету в попільниці.

— Не завжди, мабуть.

— Ніколи раніше не бачив китайців із блакитними очима.

Зблизька їй було видно сузір’я веснянок на Джековій щоці — вони геть вилиняли, але все одно залишилися помітними. Так само, як колись давно її брат, Лідія порахувала веснянки: їх було дев’ять.

— Знаєш, що ти єдина не біла дівчина в школі?

— Справді? Я про це не думала.

То була брехня. Навіть з блакитними очима вона не могла вдавати із себе одну з натовпу.

— Закладаюся, що ти й Нат — єдині китайці в усьому Мідлвуді.

— Напевне, так.

Джек відкинувся на спинку свого сидіння й потер подряпину на кермі. По нетривалій мовчанці запитав знову:

— І як воно?

— Що? — Лідія лукавила.

Інколи ти практично забуваєш, що не схожа на інших. У «домашній кімнаті» школи, в аптеці або в супермаркеті ти слухаєш ранкові оголошення, заправляєш рулон плівки, вибираєш коробку яєць і почуваєшся так само, як усі люди в натовпі. Часом взагалі про це не думаєш. А тоді помічаєш, що на тебе дивиться дівчина з іншого боку проходу, дивиться фармацевт, дивиться касир, і ти бачиш своє відображення в їхніх поглядах: не така. Ловиш погляди, мов гачки, що вчіплюються в тебе. Щоразу, коли бачиш себе збоку, так, як бачать усі ці люди, знову все пригадуєш. Це було на значку в «Пекін-експрес» — персонаж з мультика, чоловік у крисатому солом’яному капелюсі, з очима-щілинками, випнутим переднім зубом і з паличками для їжі. Це показують хлопчаки на дитячому майданчику, пальцями розтягуючи очі: « Китаєць, японець — подивися на них» . І старші хлопці бурмочуть: « Чінґ-чонґ-чінґ-чонґ - чінґ» , коли проминають тебе на вулиці, але це звучить так голосно, щоб ти могла почути. Ти помічаєш це, коли офіціантки, полісмени, водії автобусів говорять із тобою повільніше, ніж з іншими, добирають якомога простіші слова, ніби ти можеш не зрозуміти. Це помітно на фото — лише в тебе чорне волосся, і здається, що тебе звідкілясь вирізали й вставили сюди. Ти думаєш: « Стоп, а що вона тут робить?». А потім пригадуєш: « Вона — це ти» . Опус­каєш голову й думаєш про школу, про космос або про майбутнє, намагаючись забути про це. І забуваєш до того часу, поки тобі вкотре не нагадають.

— Я не знаю, — сказала вона. — Люди роблять висновки про інших ще до того, як познайомляться з ними. — Вона глянула на нього несподівано люто. — Так, як ти зробив вис­новки про мене. Люди думають, що вони все про інших знають. Окрім того, що ці інші — не ті, ким їх вважають.

Джек довго мовчав, дивився на кермо. Вони тепер ніколи не будуть друзями. Джек ненавидів Ната, і після того, що вона сказала, її теж ненавидітиме. Він виштовхне її з авта й поїде геть. Тоді, на подив Лідії, Джек дістав з кишені пачку сигарет і простягнув їй. Пропозиція миру.

Лідія не думала, чим усе це скінчиться. Не думала про виправдання для матері, яке разом із натхненною посмішкою буде її прикриттям для всіх днів, проведених у товаристві Джека: буцімто вона залишилися після школи попрацювати над фізикою. Ні на мить не уявила шокованого й стривоженого Ната, який рано чи пізно дізнається, де і з ким вона була. Тепер вона дивилася на озеро й не знала, що за три місяці опиниться на його дні. Тієї миті вона просто взяла простягнуту сигарету, й коли Джек клацнув запальничкою, піднесла її кінчик до вогню.

Джеймс уже надто добре знає, як воно — забувати щось подібне. Від академії Ллойда до Гарварда й Мідлвуда він щодня це відчував — ти якийсь час нічого не помічаєш, аж поки різкий поштовх у ребра не нагадає, що тобі тут не місце. Він тішився оманливим спокоєм від нагадування до нагадування — так тварина в зоопарку згортається клубочком у себе в клітці, ігноруючи всі ті очі, що витріщаються на неї, вдає, ніби живе собі вільно, як і раніше. Тепер, за місяць після похорону Лідії, він особливо цінує такі миті забуття.

Інші шукають порятунку в пінті віскі, пляшці горілки, коробці із шістьма банками пива. Однак Джеймсові ніколи не подобався смак алкоголю, і він вважав, що алкоголь не здатен заглушити свідомість; обличчя в нього просто наливається темно-буряковою барвою, ніби страшно побите, але мозок працює ще швидше. Він багато їздить, перетинає Мідлвуд, їде по шосе майже до Клівленда, тоді повертає назад. Купує в аптеці снодійне, та навіть уві сні знає, що його Лідія мертва. Знову й знову він знаходить єдиний прихисток від цієї думки: ліжко Луїзи.