Селеста Инг - Несказане

Увечері Ханна прочиняє двері своєї кімнати й дивиться в щілинку. Під дверима Ната видно смужку світла, під дверима Лідії — теж. Нат цілий день без кінця прокручував один і той самий запис, поки нарешті дав йому добігти кінця, й запала густа тиша, мов туман, просоталася на сходовий майданчик. Ханна навшпиньки спускається і бачить, що будинок темний, батька досі нема. З крана падає вода: крап, крап, крап . Вона знає, що його треба закрутити, але тоді в домі стане геть тихо, а це зараз нестерпно. Вона повертається до кімнати, уявляючи, як на кухні крапає той кран. Із кожним «крап» нова кулька води перетворюється в рукомийнику на матову крицю.

Дівчинка хоче залізти в ліжко сестри й заснути, але в тій кімнаті мама, й вона не може втішити себе в такий спосіб. Ханна обходить свою кімнату, перевіряє свої скарби, дістає кожен зі схованки та розглядає. Між матрацом і пружинами заховано найменшу ложечку з материного чайного набору. За книжками на полиці лежить старий батьків гаманець, шкіра на ньому тонка, мов тканина. Олівець Ната, на жовтій фарбі сліди зубів, видніється основа з дерева. Це не найкращі скарби. Усі гарні загубилися: брелок, на якому батько тримав ключі від кабінету; улюблена мамина помада «Заморожена троянда»; каблучка настрою, яку Лідія носила на великому пальці. Їх шукали, за ними сумували, їх знайшли в руках у Ханни.

« Це не іграшка», — сказав батько . «Ти замала, щоб фарбуватися», — сказала мама. Лідія висловилася прямо: « Не чіпай моїх речей».

Ханна схрестила руки за спиною, смакуючи свій урок, урочисто киваючи, ніби запам’ятовуючи картину: як вони стоять біля її ліжка. Коли вони пішли, пробурмотіла кожне речення собі під ніс, уявляючи, ніби вони стоять там, де щойно були.

Усе, що вона собі залишила, — речі, яких не любили й не шукали. Але вона не поклала їх на місце. Щоб упевнитися, що жодна з них не загубилась, вона ретельно перераховує їх двічі, відтирає з ложки пляму нальоту, відкриває та закриває відділення для дріб’язку в гаманці. Деякі із цих речей лежать у неї роками. Ніхто навіть не помітив, що вони зникли. Вони вислизнули абсолютно тихо, навіть без звуку «крап».

Ханна знає: незважаючи на слова полісмена, її брат переконаний, що Джек привів Лідію до озера, й він має щось із цим зробити, бо це його провина. На думку Ната, Джек потягнув її в човен, Джек штовхнув її у воду, Джек залишив відбитки в неї на шиї. Але Нат дуже помиляється щодо Джека.

Ось звідки вона це знає. Минулого літа вона, Нат і Лідія відпочивали біля озера. Було спекотно, і Нат пішов поплавати. Лідія в купальнику засмагала на смугастому рушнику, розстеленому на траві, прикривши очі однією рукою. Ханна прокручувала в голові безліч прізвиськ Лідії: Лід. Лідс. Лідді. Сонечко. Люба моя. Янгол. Ханну ніхто не називав інакше, ніж Ханною. На небі не було хмар, і вода на сонці здавалася майже білою, мов калюжа молока. Лідія поряд легко зітхнула й зручніше влаштувалася на рушнику. Від неї пахло дитячою олійкою, її шкіра сяяла.

Коли Ханна примружилася, щоб розгледіти Ната, вона подумала про можливі варіанти своїх прізвиськ. «Ханна Банана» — могли б вони її називати. Або якось так, щоб це не стосувалося імені. Звучало б дивно, але для них було б чимось теплим і особистим. « Лось» , — подумала вона. — « Біб». Повз них пройшов Джек із темними окулярами на лобі, хоча сонце просто сліпило.

— Обережніше, — сказав він Лідії. — Якщо так лежатимеш, отримаєш білу пляму на обличчі.

Вона засміялася, забрала руку від очей і сіла.

— Ната немає? — Джек сів біля них, і Лідія махнула рукою в бік води.

Джек дістав з кишені сигарети й припалив одну, аж раптом з’явився Нат, сердито зиркнув на них згори вниз. На голих грудях у нього блищали краплі води, з волосся стікали на плечі струмочки.

— Що ти тут робиш? — звернувся він до Джека, і той загасив сигарету об траву та надягнув окуляри, перш ніж підняти очі.

— Просто сиджу на сонечку, — сказав він. — Подумав, що можна піти поплавати. — Голос не виказував знервованості, але Ханна зі свого боку могла бачила його очі за темними лінзами: вони перебігали від Ната вбік і знову на нього. Нат не вимовив більше й слова, умостився просто між Джеком і Лідією, зіжмакав у руці свій невикористаний рушник. До його мокрих плавок і литок прилипли травинки, схожі на тоненькі зелені лінії.

— Ти згориш, — сказав він Лідії. — Краще надягни мою футболку.

— Я в нормі. — Лідія знову прикрила рукою очі.