Селеста Инг - Несказане

Але Джеймс не приходить. Ні на обід, ні ввечері, ні о першій по півночі, коли зачиняються всі бари в місті. Цілу ніч Мерилін проводить без сну, спираючись на подушку, прихилену до спинки ліжка; вона чекає на звук його машини на під’їзній алеї, на кроки сходами. О третій Джеймса ще нема, й вона вирішує піти до нього на роботу. Цілу дорогу до студмістечка уявляє Джеймса згорнутим у своєму кріслі на коліщатах, розбитим тугою, притиснутим щокою до жорсткого краєчку столу. «Коли вона знайде його, — думає Мерилін, — то переконає, що він не винен. Вона забере його додому». Але коли заїжджає на стоянку, не знаходить там Джеймсового авта. Мерилін три рази об’їжджає навколо будівлі, перевіряє всі місця, де він зазвичай паркується, далі всі паркування факультету, а потім ще й усі стоянки неподалік. Жодних ознак його присутності.

Вранці, коли діти спускаються вниз, Мерилін сидить за кухонним столом неприродно пряма, з каламутними очима.

— Де тато? — запитує Ханна, і мовчання Мерилін достатньо для відповіді. Це Четверте липня: усе зачинено. У Джеймса немає друзів на факультеті, близьких приятелів серед сусідів, він ненавидить декана. Чи міг він потрапити в аварію? Може, зателефонувати в поліцію? Нат потирає забитий об тріщину в стільниці кулак і пригадує запах парфуму, почервонілі батькові щоки, його несподівану лють.

«Я йому нічого не винен» , — думає він, але все одно почувається так, ніби доводиться стрибати з урвища; нарешті важко ковтає й говорить:

— Мамо? Думаю, я знаю, де він.

Спочатку Мерилін не вірить. Це так не схоже на Джеймса. Крім того, думає вона, він нікого не знає. У нього немає жодних подруг. На історичній кафедрі в Мідлвуді немає жінок, у коледжі взагалі — лише кілька. Де Джеймс міг зустріти іншу жінку? Тоді їй спадає страшна думка.

Вона бере телефонну книгу й переглядає всіх на літеру «Ч», поки не знаходить єдину Чен у Мідлвуді: Л. Чен, 4-та вулиця, буд. 105, помешкання 3А. Номер телефону. Вона вже майже піднімає слухавку, але що скаже? « Добрий день, ви часом не знаєте, де мій чоловік?». Не закриваючи телефонної книги, вона бере зі столу ключі.

— Будьте тут, — говорить вона. — Обоє. Повернуся за півгодини.

Четверта вулиця просто поряд із коледжем, у цьому районі міста повно студентів, і навіть коли Мерилін повертає на неї та примруженими очима придивляється до номерів будинків, вона ще не має плану. Може, думає вона, Нат помиляється, може вона сама себе обманює. Почувається неправильно налаштованою скрипкою, у якої струни натягнуті так сильно, що гудуть від найменшої вібрації. Потім навпроти номера 97 бачить Джеймсове авто, припарковане під крислатим кленом. На вітровому склі цятки чотирьох листочків. Тепер жінка почувається напрочуд спокійно. Припарковує машину, йде до будинку 105, і піднімається на третій поверх, де стукає кулаком у квартиру 3А. Уже майже одинадцята, й коли двері відчиняються достатньо добре, щоб показати Луїзу в блідо-блакитному халаті, Мерилін посміхається.

— Привіт, — каже вона. — Ти Луїза, так? Луїза Чен? Я Мерилін Лі. — Луїза не відповідає, і вона додає:

— Дружина Джеймса Лі.

— О, так, — каже Луїза й відводить погляд. — Вибачте. Я ще не одягнена...

— Я бачу. — Мерилін впирається долонею в двері, не доз­воляючи їм зачинитися. — Я лише на хвилинку. Річ у тім, що я шукаю свого чоловіка. Він учора не прийшов додому.

— Справді? — Луїза важко ковтає, але Мерилін вдає, ніби не помітила цього. — Який жах. Ви, мабуть, дуже хвилюєтесь.

— Хвилююся. Дуже сильно. — Вона й далі дивиться Луїзі в обличчя.

До цього вони зустрічалися лише двічі, мимохідь на різдвяній вечірці в коледжі, а потім на похороні, й тепер Мерилін уважно її розглядає. Довге волосся чорнильного кольору, довгі вії над очима з опущеними кутиками, рот маленький, мов у ляльки. Сором’язлива й дрібна. «Настільки не схожа на мене, — думає вона з болем, — наскільки може бути несхожою дівчина Джеймса». Нарешті запитує:

— Ви не знаєте, де він може бути?

Луїзу заливає яскраво-рожевим, і Мерилін практично вже шкода її: он як легко читати на цьому обличчі.

— Звідки мені знати?

— Ви ж його асистентка, чи не так? Ви щодня працюєте разом. — Вона робить паузу. — Він так часто згадує про вас удома.

— Так? — На обличчі в Луїзи змішуються ніяковість, задоволення, подив, і Мерилін легко читає її думки: « Ця Луїза — вона така розумна. Така талановита. Така вродлива».

Мерилін думає: «О х, Луїзо. Яка ж ти молода».