Селеста Инг - Несказане

На дальній кінець паркування заїхало поліційне авто, описало літеру U й стало носом до вулиці.

«Вони не нас шукають» , — сказала собі Лідія.

Шосе номер 17 на околиці міста було сумнозвісною пасткою для аматорів швидкої їзди. Але чорно-біле авто все одно муляло їй очі. Вона повернула ключ, завела автівку, яка знову, майже відразу заглухла.

— Спробуй ще, — повторив Джек і дістав із кишені пачку «Мальборо» . — Ти надто поспішаєш.

Вона цього не розуміла, але це була правда. Навіть два тижні до дня народження, коли їй уже можна буде вчитися кермувати, здавалися вічністю. «Коли в неї будуть права, — подумала Лідія, — вона зможе поїхати, куди завгодно. Зможе проїхати місто й увесь штат Огайо, навіть податися до Каліфорнії, якщо захоче. Нехай Ната не буде — її мозок блокував цю думку — вона не опиниться в пастці зі своїми батьками, вона зможе поїхати будь-якої миті». Сама думка викликала тремтіння в ногах, вони мовби свербіли й поривалися бігти.

« Повільно», — думала вона й глибоко вдихала. Партнери. Коли одна піднімається, друга опускається. Джеймс пообіцяв навчити її керувати їхнім седаном, щойно вона отримає доз­віл, та Лідія не хотіла вчитися на власному авто. Воно було поважне й слухняне, мов кобила середнього віку. Воно тихо обурювалося, що ти не пристебнута, мов той прискіпливий супровідник.

— Коли матимеш права, — сказав тато, — ми дозволимо тобі брати авто по п’ятницях на прогулянки з друзями.

— Якщо добре вчитимешся, — додала б мати, якби була поряд.

Лідія натиснула на педаль зчеплення, знову запустила двигун й потягнулася до ручки передач. Майже п’ята тридцять, мама вже скоро почне чекати. Коли дівчина спробувала відпустити зчеплення, нога зісковзнула. Авто смикнулося й завмерло. Очі полісмена в патрульній машині метнулися до них, далі знову до дороги.

Джек похитав головою.

— Можемо спробувати завтра ще раз. — У запальничці засвітилася спіраль. Джек дістав її з гнізда, притиснув цигарку посередині; кінчик торкнувся до розжареного металу та з чорного став помаранчевим, ніби колір стікав кров’ю. Джек віддав сигарету Лідії, а коли вони помінялися місцями, запалив собі ще одну. — Ти майже це зробила, — він скерував авто в бік виїзду зі стоянки.

Лідія знала, що це брехня, але кивнула.

— Ага, — захриплим голосом відповіла вона. — Наступного разу.

Коли вони повернули на шосе номер 17, вона видихнула в бік поліційної автівки довгий струмінь диму.

— То ти збираєшся сказати своєму брату, що ми з тобою тусили і я не такий уже й поганий? — спитав Джек, коли вони майже доїхали додому.

Лідія злісно всміхнулася. Вона підозрювала, що Джек досі буває з іншими дівчатами — інколи ні його, ні його автівки ніде не було видно — але з нею він виявився практично джентльменом: жодного разу не взяв навіть за руку. Що такого, якщо вони просто дружили? Найчастіше саме Лідія залазила в його машину, і при цьому знала, що Нат помітив. За обідом, коли вона фальшиво наспівувала матері про оцінки й про додатковий проект , а батькові — про нову зачіску Шеллі чи захоплення Пем Девідом Кессіді, Нат дивився на неї чи то сердито, чи перелякано, мовби хотів щось сказати, але не знав, як. Вона здогадувалася, про що він думає, і це її тішило. Інколи приходила ввечері до Натової кімнати, вмощувалася на підвіконня й закурювала, а він не насмілювався нічого сказати.

— Він нізащо не повірить мені, — сказала Лідія.

Вона вийшла за квартал до свого дому, а Джек повернув за ріг та заїхав на під’їзну алею свого будинку. Лідія побігла додому, ніби всю дорогу пройшла сама. Завтра, подумала вона, увімкну першу передачу й проїдемо ту стоянку, під колесами замигтять білі лінії. Її ноги комфортно почуватимуться на педалях, підйоми стоп будуть гнучкими. Скоро вона плавно виїде на шосе, перемкнеться на третю, потім на четверту передачу, подекуди перевищуватиме швидкість — усе повністю сама.

Вийшло не так. Удома, у своїй кімнаті, Лідія натиснула кнопку на програвачі, де вже стояла платівка, яку Ханна подарувала їй на Різдво, — Лідію саму дивувало, що вона програє її знову й знову. Встановила голку за чотири сантиметри від краю, щоб одразу ввімкнути улюблену пісню, але це було надто далеко, і в кімнаті раптом зазвучав голос Пола Саймона: « Агов, нехай чесність твоя сяє, сяє, сяє...».