Селеста Инг - Несказане

— Отак, — сказав Джеймс, коли застібка нарешті відкрилася. Він застібнув її в доньки на шиї, холодний метал оповив її крижаним пругом. — Що скажеш? Тобі подобається? — Лідія розуміла: це мало нагадувати їй про все, чого він для неї хотів. Неначе нитка, зав’язана в неї на пальці, — тільки це висіло на шиї.

— Воно прекрасне, — прошепотіла Лідія, і Джеймс вирішив, що голос у доньки захрипнув від щирої вдячності.

— Пообіцяй мені, — сказав він, — що з усіма спілкуватимешся. Друзів ніколи не буває забагато.

Лідія заплющила очі й кивнула.

Наступного дня на відзнаку свого дня народження вона вдягла намисто, як наполягав батько.

— Відразу після школи, — сказав їй Джеймс, — я заберу тебе, ми отримаємо твій дозвіл, і ще до обіду в нас буде перший урок кермування.

Мама сказала:

— А по обіді в нас буде торт. І в мене є деякі особливі подарунки для іменинниці.

«Це означає — книги», — подумала Лідія. Того вечора Нат спакує валізу. Вона цілий день втішала себе: « За шість годин матиму дозвіл. За два тижні зможу поїхати геть» .

О третій батько зупинився перед школою, але коли Лідія взяла наплічник і рушила до седана, з подивом побачила, що на пасажирському сидінні вже хтось сидить: жінка-китаянка, тобто насправді, дівчина, з довгим чорним волоссям.

— Так приємно нарешті зустрітися з тобою, — сказала дів­чина, коли Лідія залізла на заднє сидіння. — Я Луїза, асистентка твого батька.

Джеймс сповільнив авто, щоб групка молодших школярів могла перейти дорогу.

— Луїза записана до лікаря, і оскільки я все одно їду в той бік, запропонував підвезти її.

— Я не мала погоджуватись, — сказала Луїза. — Потрібно було просто скасувати. Ненавиджу стоматологів.

Один із хлопчаків, який проходив перед автомобілем, вищирявся до них крізь лобове скло й пальцями розтягував очі в щілинки. Інші діти засміялися, а Лідія втислась у сидіння. Їй спало на думку: хлопці, мабуть, подумали, що Луїза — її мати. Вона зіщулилася і замислилась: чи батька це також збентежило, проте Джеймс і Луїза на передньому сидінні ніби нічого не помітили.

— Десять баксів на те, що в тебе жодного зуба з карієсом, — сказав Джеймс.

— П’ять, — відповіла Луїза. — Я ж лише бідна випускниця, а не багатий професор. — Вона грайливо поплескала його по руці, й цей ніжний дотик шокував Лідію. Її мати так дивилася на батька пізніми вечорами, коли він зачитувався якоюсь книгою, тулилася до його крісла, перш ніж умовляти, щоб уже лягав. Рука Луїзи затрималася на батьковій, і Лідія витріщилася на цих двох, які здалися на яскравому екрані вітрового скла парою щасливих молодят. Раптом їй подумалося: « Ця дівчина спить з моїм батьком».

Раніше Лідії ніколи не траплялося думати про батька як про чоловіка з певними бажаннями. Як і всі тинейджери, вона вважала за краще думати, попри власне існування, що її батьки абсолютно цнотливі. Але в дотиках батька та Луїзи, у їхній жартівливій розмові щось ображало цноту. Здалося, що від вогню, який палав між ними, раптом спалахнули її щоки.

Вони — коханці. Лідія вже була впевнена. Рука Луїзи досі лежала на батьковій, а він і не поворухнувся, ніби ця ласка стала для нього звичною. Насправді Джеймс навіть не помітив: Мерилін часто так накривала його руку своєю, і відчуття було настільки знайоме, що нічим особливим не відрізнялося. Однак для Лідії те, що батько й далі просто дивився прямо, скануючи очима дорогу, було єдиним доказом.

— То я чула, що в тебе сьогодні день народження, — сказала Луїза, знову розвертаючись до заднього сидіння. — Шістнадцять. Я певна, що це буде твій дуже особливий рік. — Лідія не відповіла, і Луїза спробувала ще раз. — Тобі подобається намисто? Я допомагала вибирати його. Твій тато спитав у мене, що тобі може сподобатися.

Лідія підклала два пальці під ланцюжок, насилу долаючи бажання зірвати його зі своєї шиї.

— Звідки тобі відомо, що мені може сподобатися? Ти мене навіть не знаєш.

Луїза кліпнула.

— У мене були певні ідеї. Тобто, я так багато про тебе чула від твого тата.

Лідія подивилася їй просто в очі.

— Серйозно? — спитала вона. — Тато про тебе ніколи не говорив.

— Та ну, Лідді, — сказав Джеймс, — ти ж чула, як я розповідав про Луїзу. — Яка вона розумна. Як вона ніколи не дає цим студентам списувати. — Він посміхнувся Луїзі, й перед очима в Лідії все попливло.

— Тату, а куди ти їздив, коли отримав свої права? — раптом спитала вона.

Джемсові очі в дзеркалі заднього огляду розширилися від подиву.