Селеста Инг - Несказане

Це прозвучало надто різко, нерозумно й жалюгідно, і на очі Лідії навернулися сльози, але Нату було байдуже. Це було так, ніби Лідія щось у нього вкрала.

— Затям собі: я поїду. Я поїду на ті вихідні. І я поїду у вересні. — Він рвонувся до сходів. — Боже милостивий. Скільки ж мені ще бути в цьому домі?

За мить нагорі грюкнули його двері, й хоча Лідія знала, що він не відчинить, так само, як не знала, що скаже, якщо відчинить, — це не завадило їй стукати, знову, знову й знову.

Наступного дня Джекове авто без кінця заглухало, поки Джек не сказав, що це, мабуть, просто такий день.

— Я знаю, що робити, — сказала Лідія. — У мене просто не виходить. — Вона міцно взялася рукою за ручку перемикання передач і штовхнула її. « Партнери, — нагадала собі. — Газ і зчеплення — партнери». До неї раптом дійшло: це неправда. Якщо одна піднімається, друга має опускатися. Ось так працює геть усе. Її оцінка з фізики піднялася до трьох із мінусом, але оцінка з історії впала до двійки. Завтра треба було здавати есей з англійської — дві тисячі слів за Фолкнером — а вона не могла навіть книжки своєї знайти. «Може, немає такого поняття, як партнери?», — подумала вона. З усіх її знань у голові промайнуло оце: « Сили, що виникають при взаємодії двох тіл, є рівними за модулем і протилежними за напрямом». Коли одна піднімається, друга опускається. Один отримує, інший втрачає. Один утікає, інший потрапляє в пастку, назавжди.

Ця думка переслідувала її багато днів. Хоча Нат уже охолонув після інциденту з листом і знову з нею розмовляв, сама не могла змусити себе заговорити про той випадок, навіть на вибачення не мала сили. Щоразу після вечері, попри найболючіші материні докори, вона залишалася у своїй кімнаті, замість того, щоб вештатися першим поверхом у пошуках співчуття. У вечір напередодні її дня народження Джеймс постукав до кімнати.

— Ти якась пригнічена останніх тижнів зо два, — сказав батько. Він простягнув маленьку блакитну оксамитову коробочку завбільшки як колода карт. — Я подумав, що коли вручити подарунок заздалегідь, це може покращити тобі настрій. — Він витратив на цей подарунок деякий час і пишався цим. Зайшов аж настільки далеко, що запитав у Луїзи, що може сподобатися дівчинці-підлітку, й цього разу був певен, що Лідії сподобається.

У коробочці лежало срібне сердечко на ланцюжку.

— Воно прекрасне, — сказала здивована Лідія.

Нарешті подарунок був подарунком — не книгою, не натяком, а чимось, чого хотіла вона, а не хотіли для неї. Це було намисто, якого вона так жадала на Різдво. Ланцюжок ковзнув крізь її пальці, мов струмінь води, такий гнучкий, що здавався живим.

Джеймс доторкнувся пальцем до ямочки на її щоці й покрутив пальцем — старий його жарт.

— Він відкривається.

Лідія розкрила медальйон і завмерла. Усередині були дві фотографії завбільшки як її ніготь: на одній батько, на другій вона сама, вбрана до танців минулорічного випускного дев’ятого класу. Цілу дорогу додому розповідала татові, як чудово провела час. На фотографії Джеймс широко, наївно, вичікувально усміхався. Лідія на своєму знімку дивилася вбік, серйозна, невдоволена, навіть похмура.

— Я знаю, що це був важкий рік і що мама багато від тебе хоче, — сказав Джеймс. — Просто пам’ятай: школа — це не все. Це не так важливо, як дружба чи любов. — Він уже розгледів ледь помітну нервову зморщечку в доньки між брів, темні кола під очима через усі ці нічні домашні завдання. Йому хотілося розгладити зморщечку пальцем, витерти темні кола, як пил. — Щоразу, коли дивитимешся на це, просто згадуй, що насправді має значення. Я хочу, щоб ти посміхалася, коли на це дивитимешся. Обіцяєш?

Джеймс покрутив у руках застібку, не в змозі впоратися з крихітним замочком.

— Я хотів купити золоте, але з надійних джерел дізнався, що цього року всі носять срібло, — повідомив він.

Лідія провела пальцем по оксамитовій підкладці коробочки. Батька так хвилювало те, що роблять усі : « Я такий радий, що ти йдеш на танці, сонечку, — усі ходять на танці. У тебе така гарна зачіска, Лідіє — зараз усі носять довге волосся, так?».

Щоразу, коли вона посміхалася: « Тобі треба частіше посміхатися — усміхнена дівчина подобається всім». Ніби сукня, довге волосся й посмішка могли приховати все, чим вона вирізнялася з-поміж інших. Якби мама дозволила їй гуляти з іншими дівчатами, подумала вона, можливо, зовнішність не мала б значення — у Джекі Гарпер одне око блакитне, друге зелене, а її минулого року проголосили «Найбільш комунікабельною». Або якби Лідія мала такий самий вигляд, як усі інші, можливо, не мало б значення, що їй потрібно весь час учитися, що вона не може гуляти у вихідні, поки не зробить усіх уроків, що їй взагалі не можна зустрічатися з хлопцями. Могло спрацювати одне чи інше. А за обох умов — ані сукня, ані книжка, ані медальйон зарадити не могли.