Галина Вдовиченко - Львів. Кава. Любов (збірка)

Справи то не міняло – Злата отримала відповідь із майбутнього. Від себе ж. Як таке можливо? Ні, це чийсь невдалий жарт. Або ж поштова помилка, хіба такого не трапляється?

– Даруйте, пані, а чи могло так статися, що хтось відчиняв мою абонентську скриньку і перебирав листи? – нерішуче поспитала у бабусі-поштарки в пишній шапці з сивих кучериків. – Розумієте, у мене, здається, зник один лист, а натомість…

– Дорогенька, що ви таке кажете? Щоб хтось без дозволу порпався у вашій скриньці?! У нас найстаріше поштове відділення цілого Львова! Як вам не соромно? Добре пошукайте свого листа – може, ви й не відправляли його зовсім. Чи загубили дорогою на пошту. Чи й не написали. А що це он у вас в руках – хіба ж не лист?…

Густо почервонівши, Злата вискочила з поштового відділення, «найстарішого у місті». Влетіла до маршрутки, що саме підпливла до пошти. І, тільки примостившись на задньому сидінні й притулившись чолом до скла (давня звичка), зрозуміла, що досі стискає в руці того брунатного конверта – навіть зім’яла його добряче. Відкрити і прочитати? Це не злочин, лист адресований саме їй. Та й хотілося ж їй нещодавно зазирнути краєчком ока в майбутнє, правда ж? Але страшно. Тільки щойно Злата зрозуміла, як же страшно відкривати цього листа – що завгодно, аби тільки його не треба було відкривати… А може, спочатку пошукати адресу відправника, вказану на конверті? Адресу, з якої я писатиму листи за п’ять найближчих років, – мимоволі виправила себе. Тоді не треба виходити на наступній зупинці, слід їхати до кінцевої – судячи з поштового індексу, таємнича Старопустомитівська має бути десь там. Злата ще не так добре вивчила Львів, щоб знати напевне, але можна розпитати у місцевих. Туди й назад – вона просто подивиться. Дістала з торбинки новенький, подарований батьками мобільник, набрала номер подруги.

– Марійко, я до першої пари не встигаю, прикриєш? – отримавши ствердну відповідь, Злата наважилася спитати і ще дещо. – Слухай, ті мотиваційні листи… Просто щось подумалося… Як гадаєш, що буде, коли відкрити їх раніше? А, ти ж не писала… Вибач.

Злата вийшла з маршрутки у передмісті Львова – шукати вулицю, зазначену на конверті з майбутнього. А побачила пустир, де будівельники тільки починали зводити елітну новобудову. Її майбутній дім? Ну, звісно! Він з’явиться за кілька років, і – подумати лишень – вона там житиме! Це добрий знак. Тепер не так лячно відкривати листа. Навіть краще зробити це саме тут і зараз – біля свого майбутнього помешкання…

Привіт, Злато!

Насправді я не збиралася тобі відповідати, але не стрималася, пробач. Знаю-знаю, цим самим я порушила правила тієї довбаної мотиваційної програми, але ж і ти їх порушила, коли вирішила відкрити листа, аби вкласти туди знимку. До речі, ти можеш відправити її мені наступним листом, якщо хочеш. А я відправлю свою – тобі ж, певно, цікаво, який вигляд матимеш у двадцять чотири роки? Домовилися? Бо, розумієш, так склалося, що в мене після переїзду не залишилося жодного фото з твоїх часів, тож я із задоволенням глянула б на тебе, тобто – на себе, дев ’ ятнадцятирічну…

Р. S. Можеш не хвилюватися щодо Львова – схоже, я застрягла тут довіку.

Переїзд? Світлина? Львів? Усе зійшлося, усе відшукалося в цьому красивому, каліграфічному, до болю її почерку – хоч і зі слівцями, яких Злата досі не вживала. Але минає час і люди змінюються… Вона зміниться? Мабуть. Однаково це подарунок долі! Вернувшись додому, Злата негайно всілася писати відповідь, дістала й додала до листа обрану світлину. Згодом отримала нове послання з майбутнього – без фото, щоправда, але з цінними підказками, як краще підготуватися до заліку з політології…

Залік вона склала блискуче. Ця майбутня – просто диво! І між ними зав’язалося листування. Злата з майбутнього охоче відповідала, вони зробилися близькими, наче сестри, поміж них існувала тільки єдина заборона – Златі теперішній не можна було нікому розповідати про їхнє спілкування. Ні, вона розуміла: усе, що відбувається, – ненормально, але спинитися вже не могла. Її більше не турбувало, як же так склалося, що в неї виник зв’язок із майбутнім. Набагато важливіше те, що вона може поставити собі майбутній будь-яке запитання і тим самим уникнути прикрих помилок, зробити все правильно.

У неї розпочалося нове життя. Чи не щодня Злата бігала на пошту – відправляла й отримувала листи, «консультувалася» з собою майбутньою з найменших дрібниць, сліпо виконувала усі поради й забаганки. Її навіть не насторожило те, що майбутня так і не надіслала своєї фотографії, називаючи щоразу нові причини й перестороги. Так само не зауважила, що та Злата з майбутнього якась трохи цинічна і ніби зла. Яка різниця? Усі ми живі люди. Головне, що їм цікаво разом, вони потрібні одна одній. Дівчина була переконана – в неї усе під контролем. Коли ж Марійка якось наважилась і запитала, чи все гаразд, Злата чомусь не стрималася – зірвалася і накричала на неї. Такого раніше не бувало. Але все колись трапляється уперше, до вечора дівчата замирилися.