Галина Вдовиченко - Львів. Кава. Любов (збірка)

Раціональне зерно в Богданових словах Леся, звичайно, визнала, проте все одно всю дорогу переживала та непокоїлася. Як сприйме її малий появу в їх житті ще однієї людини? Як поставиться до того, що він уже не єдиний, з ким мама рахується? Як йому пояснити, ким для неї є Богдан? Чим обернеться її щастя для дитини? Запитань більше, ніж відповідей…

Коли приїхали і вийшли з автомобіля, малий вибіг до них несподівано. Очевидно, бабця випустила його гуляти на подвір’я, а він загнався кудись аж в інший куток села і тепер ішов до них з протилежного, ніж очікувалося, боку.

Помітивши маму, спочатку радісно кинувся її зустрічати, проте, побачивши біля неї незнайомого чоловіка, трохи пригальмував, зупинився і насуплено глянув на нього спідлоба.

– Ромчику, познайомся. Це… – Леся замовкла, добираючи потрібні слова. – Розумієш, це… це…

Вона розгублено озирнулася на Богдана.

– Твій тато, – раптом зовсім спокійно сказав він. – Мама вирішила нас познайомити.

– Тато? – Сірі оченята широко розплющилися, Ромчик з недовірою глянув на чоловіка, який стояв перед ним. – Не може бути!

– Чого ж так відразу не може бути?! – Богдан усміхнувся малому. – Ти хіба не хочеш бути моїм сином?

Ромчик з недовірою подивився на чоловіка, який називав себе його татом.

– Хочу… напевно… А де ти був? Мама нічого мені про тебе не говорила.

Богдан присів біля малого навпочіпки.

– Розумієш, Романе, у чоловіків іноді є такі справи, коли треба їхати дуже далеко і залишати дім. Але потім треба обов’язково повертатися додому й до родини.

Малий трохи помовчав, намагаючись осмислити те, що почув, тоді перевів зачудований погляд на маму.

– Це правда?

Леся підняла на сина очі. Дивився на неї як на істину в останній інстанції, і на його обличчі так виразно читалася вся гама емоцій, яку переживав, що їй раптом стало незатишно. Навіть не підозрювала, що її син аж так сильно хотів мати батька.

– Правда! – видихнула вона. – Я просто ніколи не розповідала тобі про тата.

Вона знов озирнулася на Богдана, зловила його погляд, і в її очах віддзеркалилося неясне передчуття щастя.

У Львові знову дощить. Та Злата достеменно знає – місто не гнівається. Львів просто сумує, коли вона сідає у маршрутку і їде звідси на вихідні.

Вона притуляється чолом до віконного скла, на зворотному боці котрого розповзаються холодні сльози львівського дощу, і поринає у спогади. Злата не тутешня, вона з присілка. Львів уперше побачила років десять тому, ще маленькою дівчинкою, і якось так одразу вийшло – закохалася. Напівдитячою, романтичною і невитравною любов’ю прив’язала це місто до себе, а як подорослішала – воно відповіло взаємністю, дозволило їй вступити на журфак одного з місцевих університетів, і вони з містом стали єдиним цілим. Дівчина із золотим ім’ям та місто із золотим серцем. Хіба ж вони не створені одне для одного? Злата обожнює затишні вулички, повиті ароматами кави; будинки, що ніби зійшли з листівок позаминулого століття; стару бруківку, між котрої іноді застрягають тоненькі підбори і губляться набійки із взуття, але для неї то як монетки щастя, кинуті у водограй, – якщо залишити тут щось «своє», ще не раз сюди повернешся. А Львів досхочу грається її довгим русявим волоссям, налітаючи літнім вітерцем, зазирає у зелені лісові очі своїм пронизливо блакитним небом, запрошує до своїх парків та кав’ярень – знайомити зі своїми людьми…

П’ять найближчих років вони будуть разом. А далі місто знову що-небудь вигадає, аби не відпустити її, Злата переконана. Ні, вона не намагалася його підкорити. Коли так любиш – не потребуєш підкорювати, коли любиш – сама підкорюєшся. І Злата вже підкорена львів’янином – ще під час вступних іспитів випадково зустрілися очима, а потім він наздогнав її у скверику. Левко. Вони однолітки, навчатимуться в одному вузі, тільки Левко обрав фах перекладача. Білявий, як ангелик, сіроокий, трохи сором’язливий, саме таким вона б уявила ранковий Львів, якби той раптом міг зробитися чоловіком. Хоч у вічного міста було тисячі облич, серед них іще одне запам’яталося – смагляве, карооке, лемківське. То молодий викладач із кафедри психології. Предмет, звісно, непрофільний для майбутніх журналістів, та чи не всі дівчатка з її групи просто шаленіють від чорнявого красунчика викладача, не пропускають жодного з його занять, а Злата просто ходить, бо відповідальна. Його звуть Роман, і саме так він дозволяє студентам до себе звертатися, психолог. Вона б і не зауважила Романа, якби не його погляд під час вступної лекції. Просто в очі. У ньому так само жив Львів, тільки інший – терпкий, передвечірній, кавовий і від того незбагненно-бентежний…