Галина Вдовиченко - Львів. Кава. Любов (збірка)

Зрозумівши, що мимоволі провокує його на двозначні жарти, Леся весело розсміялася. Анітрохи не образилася на нього. Сама настільки була здивована своєю реакцією на цього чоловіка і своїм бажанням подобатися йому, що й не знала, чого ще очікувати від себе. Може, просто не очікувати нічого, а жити і відчувати так, як живеться та відчувається?

– Ні, в музей ми все ж таки підемо. Домовилися, то домовилися.

– Добре, музей, то музей, але потім все одно на каву.

Леся лише розсміялася.

Коли ж вийшли на вулицю, то й не помітили, як, не змовляючись, пішли в зовсім інший бік від картинної галереї. Кудись у бік Високого замку, Порохової вежі і церкви Михайла. Говорили про все на світі й ніби ні про що важливе зокрема. Їм просто було цікаво одне з одним і хотілося слухати голос, бачити очі, ловити ті обережні нюанси симпатії, які зароджувалися саме зараз. Не відчували незручності через те, що гуляють отак без діла і що взагалі бачаться вперше та що пасувало б зберігати дистанцію чи поводитися обережніше. В обох було враження, ніби знаються багато-багато років та не мусять пояснювати одне одному, навіщо зустрілися сьогодні і чому йдуть поряд. Усе відбувалося якось так природно, само собою, без незручних пауз у розмові, без штучних компліментів, натягнутих зауважень чи пошуку тем для розмови. Вже за дві години спілкування та прогулянки доріжками Високого замку почувалися так, ніби знаються цілу вічність. Незчулися, як цілком природно перейшли на «ти» і навіть так захопилися розмовою, що й не зауважили, як знявся вітер, набігли хмари, враз потемніло, впали перші важкі краплі на піщані доріжки парку, тоді дощ став сильнішим, застрибав дошкульними краплями по вчорашніх калюжах, прорвався мокрим вітром крізь одяг до тіла, і Леся відчула, як її легенька літня сукня стає геть мокрою від дощу.

– Бігом під дерево! – Богдан ривком стягнув з себе сорочку та накинув на плечі Лесі. – Перечекаємо дощ тут. Бігти донизу нема сенсу. Промокнемо до нитки.

Він потягнув її під крону найближчого дерева і заступив собою від вітру.

– Ти гарна зараз. – Він озирнув її з голови до ніг. Сукенка вже встигла промокнути й обліпила її тіло так, що не приховувала практично нічого. – Не змерзла? Присунься до мене ближче.

Леся заперечно хитнула головою, проте й не опиралася, коли він пригорнув її. Почувалася в його обіймах так затишно, тепло і надійно, ніби повернулася додому з далекої мандрівки.

Несміливо притулилася щокою до його грудей і завмерла, прислухаючись до його подиху та мимоволі ловлячи пришвидшені удари серця, тоді раптом підняла руки і теж обійняла його за плечі, обережно ковзнула руками вниз, знов обійняла і ще міцніше притиснулася до нього всім тілом.

Не втримавшись, Богдан так сильно стиснув її в обіймах, що їй аж боляче стало, проте Леся відчула не так біль, як шалений захват від того, що він саме так міцно, боляче, до знемоги гаряче її обіймає.

Підняла обличчя вгору, подивилася на його губи і відчула, що їй до божевілля сильно хочеться цілуватися саме з цим і з жодним іншим, окрім нього, чоловіком. Ще щось подумати не встигла, бо Богдан нахилився, торкнувся неквапним поцілунком спочатку її скроні, тоді кутика вуст, ніби випробовуючи її терпіння, тоді раптом розтулив її губи своїми губами та язиком, і Леся загубилася у відчутті гострої насолоди від глибокого поцілунку.

Промокли до нитки під тією літньою зливою, проте не відчували холоду, не кремпувалися тим, як виглядають. Напевно, відчуття польоту в якийсь момент затулило все зовнішнє, звичне та буденне. Якимись залишками розсудливих думок Леся все ще намагалася усвідомити, що ж відбувається з ними та чи не занадто вони поспішають, проте думки тонули в ейфорії вражень і відчуттів. Хотілося впитися щастям та почуттями, ні про що не думати, не зволікати. Ну і нехай надто швидко. Це таки краще, ніж пропустити і втратити через те, що довго вичікував та вагався. Шанс, як щастя, має властивість не засиджуватися довго на одному місці, а в якийсь момент втратити терпіння і випурхнути в руки іншому. Зрештою, застояне озеро рано чи пізно обов’язково перетворюється в болото, а з болота чистої води вже й не нап’єшся.

Вирішили піти грітися та сохнути у найближчу до Високого Замку, цілком непримітну, звичайну кав’ярню. Сиділи один навпроти одного. Кожен зі своїм минулим, обставинами, проблемами, з прожитим досвідом розчарувань, втрат і перемог. Якби хтось запитав їх, що відчувають зараз, то навряд чи сформулювали б чітку відповідь. Їм просто було добре і затишно сидіти поряд. Якось непомітно для себе Леся навіть змогла розповісти Богданові про своє життя. Сталося це так легко і так природно, що вона й не відчула жодного дискомфорту. Він, щоправда, був лаконічнішим у розповіді, проте Лесю це не дуже здивувало. Чоловіки взагалі скритніші, а понад усе бояться, щоб їх жаліли.