Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Наступного дня після того, як я пішов, Стів утік з лікарні й видерся на міст Троґс-Нек. На щастя, його встигли врятувати, перш ніж він стрибнув. Це змусило мене усвідомити: те, що я так раптово, вимушено покинув своїх пацієнтів, було для них щонайменше так само тяжко, так само небезпечно, як і для мене.

Я полишав відділення № 23, знавіснілий від почуття провини, жалю і люті: провини за те, що полишаю пацієнтів, жалю — за знищеною книгою, а люті — через звинувачення у розбещенні. Ці звинувачення були чистісінькою вигадкою, проте змушували мене тривожитися, тож я постановив собі: усе, що я, так нашкодивши собі, кількома словами сказав про роботу відділення на тій нараді, тепер розкрию світові у викривальній книзі «Відділення № 23».

Невдовзі після звільнення з лікарні я чкурнув до Норвегії, міркуючи, що це гарне, спокійне місце для написання діатриби. [237] Діатриба — жанр античної літератури, створений філософами-кініками (III ст. до н. е.), невелика за обсягом проповідь на популярну морально-­етичну тему, подеколи у формі дискусії з уявним опонентом. — Прим. перекл. Але одна за одною мене почали переслідувати неприємності, з кожним разом усе серйозніші. Почалося все з того, що я, веслуючи посеред Гардаґер-фіорду, одного з найбільших у країні, неоковирно впустив за борт весло. Якось спромігся дістатися назад із одним, щоправда, це зай­няло кілька годин, і часом взагалі не був певен, що мені це вдасться.

Наступного дня зібрався на невеличку прогулянку в гори. Я був сам і нікому не сказав, куди пішов. Біля підніжжя гори я побачив знак із написом норвезькою «Остерігайтеся бика» та картинкою із зображенням тварини, яка піднімає людину на роги. Проте вирішив, що це такий норвезький гумор. Кому спаде на думку тримати у горах бика?

Тож я викинув це з голови, проте за кілька годин, безтурботно оминаючи велику брилу, опинився віч-на-віч з гігантським биком, який лежав просто на стежці. «Жах» — це надто м’яке слово на визначення того, що я тоді відчув — переляк викликав у мене свого роду галюцинацію: морда бика немовби збільшувалася в розмірах, аж поки не заповнила цілий всесвіт. Дуже елегантно, так, немовби я мимохідь вирішив завершити прогулянку у цій самій точці, обернувся на сто вісімдесят градусів і подався назад. Але зрештою у мене здали нерви, мене накрило хвилею паніки, і я помчав брудною слизькою стежкою. За спиною глухо стукотіли важкі кроки і чулося важке дихання (це за мною гнався бик?), і раптом — уявлення не маю, як так сталося — я вже лежав під крутим обривом із вивернутою під неймовірним кутом підім’ятою під себе лівою ногою.

У найекстремальніші моменти, буває, виникають дисоціації. [238] Дисоціація — один із захисних механізмів психіки. Внаслідок його дії людина починає сприймати те, що відбувається з нею так, ніби воно відбувається не з нею особисто, а з кимось іншим. — Прим. перекл. У мене спершу промайнула думка, що з кимось, кого я знаю, трапився нещасний випадок, страшне нещастя, і лише потім збагнув, що цим кимось був я сам. Спробував підвестися, але нога абсолютно мене не слухалася, метляючи, мов спагеті. Я її оглянув — дуже професійно, уявляючи себе ортопедом, який демонструє ушкодження групі студентів: «Як бачите, спостерігаємо повний розрив сухожилля чотириголового м’яза, колінна чашечка вільно зміщується, колінний суглоб можна викрутити назад: отак». Далі я загорлав. «Це змушує пацієнтів кричати», — додав я, і до мене знову дійшло усвідомлення, що я не викладач, який наочно демонструє травму пацієнта, а я сам — цей травмований пацієнт. Я брав із собою парасольку й користувався нею як палицею, а тепер, відламавши від неї ручку, за допомогою держака й шматків тканини, що відірвав від подолу куртки, наклав на ногу шину. Після того почав спуск, виважуючись за допомогою рук. Спершу робив це дуже тихо, побоюючись, що бик може досі бути неподалік.

Доки я волікся і тягнув свою ні на що не здатну ногу вниз, тональність мого настрою неодноразово змінювалася. Життя перед очима за мить не промайнуло, але спогадів зринуло чимало. Майже всі вони були хорошими — це були спогади вдячності, спогади про літні вечори, спогади про те, що мене любили, згадки про те, що мені щось було дано і вдячність за те, що я також щось давав людям. Я міркував, що, зокрема, написав одну хорошу й одну прекрасну книгу, а тоді зловив себе на тому, що формулюю думки в минулому часі. У голові постійно крутився рядок із вірша Одена — «Хай остання з думок буде словом вдячності».