Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Випадок із ногою продемонстрував мені, як людське тіло і довколишній простір формують у мозку карту, і як це центральне формування таких карт може зазнати глибинних збоїв через ушкодження кінцівки, надто якщо це супроводжується знерухомленням і накладанням гіпсу. Мабуть, ніщо інше не могло наочніше проілюструвати це. Крім того, я відчув, який вразливий і смертний — раніше, правду кажучи, це відчуття мене не навідувало. Коли ще замолоду ганяв на мотоциклі, то був донезмоги відчайдухом. Друзям здавалося, що я вважаю себе безсмертним чи невразливим. Але після того, як я упав і мало не загинув, у моїй душі оселилися острах і обережність, що відтоді (на лихо чи на добро) не полишають мене. Безтурботність змінилася на обачність, я відчував, що молодість добігла кінця, і тепер я — людина середнього віку.

Майже одразу після нещасного випадку Ленні зметикувала, що варто написати про це книгу, і любила спостерігати, як я пишу у своєму записнику. («Не треба тобі та кулькова ручка!» — рішуче напучувала вона мене. Сама тітонька послуговувалася винятково перовою, з-під якої виходили заокруглені каліграфічні літери).

Колін, дізнавшись про мою травму, занепокоївся, але моя розповідь про те, як саме це сталося і що відбувалося у лікарні, неабияк його захопила. «Це розкішний матеріал! — вигукнув він. — Ви маєте про це написати». Після паузи додав: «Створюється враження, що ви зараз фактично проживаєте книгу». Кілька днів по тому він приніс мені величезний макет книги, яка щойно побачила світ (він не містить сторінок — лише обкладинка й чисті сторінки) — сім сотень порожніх, кремово-­білих сторінок, — тож я міг писати просто лежачи у ліжку. Я був у захваті від цього гігантського записника, найбільшого з тих, які я колись мав, і робив дуже докладні нотатки про цю вимушену подорож до неврологічного чистилища й назад. (Дивлячись на мене з цим фоліантом у руках, інші пацієнти часом казали: «Щастить тобі, плутяго. Ми це просто переживаємо, а ти ще й книгу пишеш». Колін часто телефонував, щоб дізнатися, як у мене справи — як просувається книга і які мої успіхи як пацієнта. Його дружина Анна теж частенько забігала, приносячи фрукти, подаруночки чи копчену форель.

Книга, яку я задумав, мала бути про втрату і відновлення кінцівки. Оскільки попередню книгу назвав «Пробудження», то наступній вирішив дати назву «Оживання».

Проте написання цієї книги пов’язане з труднощами нового ґатунку, з якими я ніколи не стикався, адже, відтворюючи події, доводилося наново переживати нещасний випадок, іще раз проходити крізь бездіяльність і жах стану, коли ти опиняєшся у ролі пацієнта; крім того, в цій історії не обійшлося би без розкриття деяких моїх особистих переживань у ключі, не властивому моїм «лікарським» книгам.

Було й багато інших проблем. Я почувався піднесено й дещо збентежено від того, як було сприйнято мої «Пробудження». Оден й інші люди висловили те, про що я навіть думати боявся — книга «Пробудження» була винятковою. Але якщо й так, то я не уявляв, як далі створити щось подібне. І якщо колеги ігнорували «Пробудження» — працю, що містила такий багатий матеріал клінічних спостережень, то на що я міг розраховувати, пишучи книгу, засновану лише на дивному й суб’єктивному досвіді єдиного персонажа — мене самого?

До травня 1975 року я написав першу чернетку «Оживань» (пізніше, за пропозицією Джонатана Міллера, ця книга отримала назву «Нога як точка опори»). Я, як і Колін, вважав, що невдовзі книга готуватиметься до публікації. Насправді, Колін був настільки впевнений у цьому, що включив її до каталогу 1976–1977 років, що мав ось-ось вийти.

Того ж літа, коли я докладав усіх зусиль, щоб завершити книгу, між нами з Коліном щось пішло не так. У серпні Міллери подалися до Шотландії і дозволили мені пожити в їхньому будинку в Лондоні. Він був розташований якраз навпроти оселі Коліна, ближче нікуди — що могло бути краще, зважаючи на те, яку роботу треба було зробити? Але це сусідство, таке приємне й плідне під час роботи над «Пробудженнями», тепер, на жаль, мало зворотний ефект. Щоранку я писав, по обіді гуляв або плавав, а щовечора, близько сьомої чи восьмої, до мене навідувався Колін. До того часу він уже встигав повечеряти і, як правило, добре випити, тож усе частіше дратувався і вступав у суперечки. Серпневі вечори були спекотними й безвітряними, і, певно, у мені чи у моєму рукописі було щось таке, що викликало в нього лють. Того літа мене огортали тривога й сумніви щодо книги. Колін висмикував якусь із надрукованих мною сторінок, читав речення або абзац, а потім обрушував на нього шквал критики — нападаючи на манеру, стиль, зміст оповіді. Кожне речення, кожну думку тексту він просто стирав на порох — принаймні таке у мене створювалося враження. Я більше не помічав у ньому колишнього почуття гумору й добродушності: їх витіснила в’їдливість, така прискіплива, що я щоразу зіщулювався, варто було йому взяти до рук мій текст. Після цих вечірніх розмов мені хотілося пошматувати все написане за день, а сама книга здавалася цілковитою дурістю, на яку годі було витрачати час.