Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Ці пацієнти мене вражали, і на початку 1974 року розпочав писати про них. До квітня були готові двадцять чотири історії — я вирішив, що цього достатньо для невеликої книги.

Відділення 23-тє було закритого типу, а таке ув’язнення найтяжче переносив Стів. Він, бувало, сідав біля вікна чи закритих дротяною сіткою скляних дверей. Ніхто з персоналу ніколи не виводив його надвір. «Він утече, — відмахувалися вони. — Неодмінно спробує втекти».

Мені шкода було Стіва, але попри те, що він не вмів говорити, я відчував: від мене він не тікатиме (судячи з того, як він чекає і як горнеться до мене біля більярдного столу). Я порадився з колегою, який обіймав посаду психолога в Центрі розвитку Бронкса — денному стаціонарі, де я також проводив щотижневі огляди. Він познайомився зі Стівом і погодився, що вдвох ми зможемо безпечно вивести хлопця прогулятися. Ми розповіли про свій задум докторові Такетомо, керівнику відділення, який все ретельно обдумав, а тоді дав свою згоду, сказавши: «Можете вивести його надвір, але під вашу відповідальність. Переконайтеся, що він повернеться цілим і неушкодженим».

Коли ми вивели Стіва з відділення, він збентежився, проте нібито розумів, що ми ведемо його на прогулянку. Ми посадили його в машину і поїхали до Нью-Йоркського ботанічного саду, що в десяти хвилинах їзди від лікарні. Стів тішився рослинами — саме був травень, і довкола запаморочливим цвітом буяв бузок. Його приваблювали вкриті травою лощини й просторінь навкруги. У певну мить Стів зірвав квітку, довго дивився на неї і зронив перше слово, яке будь-кому з нас доводилося від нього чути: «Кульбаба!».

Ми приголомшено застигли, адже й гадки не мали, що Стів розрізняє якісь квіти, не кажучи вже про їхні назви. Ми провели у саду півгодини, а тоді повільно поїхали назад, щоб Стів міг роздивитися юрби людей і магазини на Аллертон-авеню, метушню на вулицях — словом, усе те, чого він був позбавлений у лікарні. Коли ми заходили назад у відділення, він трохи пручався, однак, здається, розумів, що це не остання прогулянка.

Персонал, який одностайно протестував проти поїздки й пророкував їй катастрофічні наслідки, тепер, здавалося, лютував, коли ми розповідали, як Стів добре поводився, яким щасливим був у саду, як сказав своє перше слово. У всякому разі, зустріли нас злісними поглядами.

Я зазвичай уникав великих службових нарад, що відбувалися щосереди, однак наступного дня після нашої прогулянки зі Стівом доктор Такетомо наполіг на тому, щоб на наступній я був присутнім. У мене були недобрі передчуття з приводу того, що, ймовірно, там почую, а ще більше — що сам, імовірно, скажу. Ці побоювання цілком підтвердилися.

Головний штатний психолог заявив, що запроваджена стратегія зміни поведінки є добре структурованою й успішною, і що я нівелюю її своїми ідеями про «гру», що не мають нічого спільного з винагородами й покараннями. У відповідь я почав захищати важливість гри і критикувати модель винагороди-покарання. Сказав, що, на моє переконання, це нечувана зневага прав пацієнтів заради науки, що часом відгонить садизмом. Мою відповідь сприйняли не надто доброзичливо, і нарада скінчилася озлобленою мовчанкою.

Два дні по тому до мене підійшов Такетомо: «Ходять чутки, що ви сексуально розбещуєте своїх молодих пацієнтів».

Я був приголомшений. Відповів, що мені й на думку такого ніколи не спадало. Адже дуже відповідально ставлюся до своєї роботи з пацієнтами і ніколи не дозволю собі зловживати повноваженнями лікаря задля того, щоб використовувати їх із брудною метою.

Відчуваючи, як у мені закипає злість, я додав: «Можливо, ви в курсі, що Ернест Джонс, [236] Ернест Джонс (Ernest Jones, 1879–1958) — учень і перший біограф Зигмунда Фройда, автор його тритомної біографії. — Прим. перекл. невролог, колега і біограф Фройда, у молодості працював із розумово відсталими і дітьми з вадами розвитку, аж поки не поповзли чутки, що він розбещує своїх малолітніх пацієнтів. Ці чутки змусили його покинути Англію, і він переїхав до Канади».

«Я знаю, — відповів він. — Я писав його біографію».

Мені захотілося підскочити до нього й сказати: «Ти, чортів ідіот, то чого ж ти мене у це втягнув?». Проте я стримався. Вочевидь, він вважав себе просто посередником у цивілізованій суперечці.

Я пішов до Леона Зальцмана й пояснив йому ситуацію. Він мені співчував і також обурювався з їхньої затятості, але вважав, що найкращим рішенням буде припинити роботу у відділенні. Мене огортало ірраціональне почуття величезної провини від того, що я маю полишити своїх юних пацієнтів, і у вечір від’їзду кинув раніше написані двадцять чотири історії у вогонь. Колись я читав, що Джонатан Свіфт у стані розпачу шпурнув був у вогонь рукопис «Мандрів Гуллівера», а його друг Александер Поуп висмикнув його назад. Проте я був сам, і поруч не було такого Поупа, що міг би врятувати мою книгу.