Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Ми пішли до нього, покохалися, пообідали, по тому подалися до Тейту, [225] Тейт — мережа галерей Великобританії, в якій представлено найбільше зібрання англійського мистецтва XVI–XX століть у світі, а також колекція світового та сучасного мистецтва. — Прим. перекл. увечері — до Віґмор-холу, [226] Віґмор-хол — міжнародна концертна зала у Лондоні. — Прим. перекл. а потім знову повернулися до ліжка.

Ми провели разом чудовий тиждень: насичені дні, сповнені інтимності ночі, щасливий святковий тиждень любові. Потім він мав повертатися до Штатів. Жодних глибоких, палких почуттів ми не мали — нам подобалося бути разом, проте коли наш тиждень добіг кінця, ми розлучилися без болю й обіцянок.

Добре, що я не маю здатності передбачати майбутнє, адже після цієї чарівної пригоди я не мав сексу упродовж наступних тридцяти п’яти років. [227] У 2007 році, перед початком п’ятирічного контракту на посаді професора неврології у Колумбії, я мав пройти медичну співбесіду, щоб бути прийнятим на роботу в лікарню. Зі мною була моя подруга й помічниця Кейт, і в певний момент медсестра, яка проводила співбесіду, сказала: «Я маю спитати у вас дещо досить особисте. Бажаєте, щоб міс Едґар полишила кабінет?». «Не обов’язково, — відповів я. — Вона втаємничена у всі мої справи». Я гадав, що вона збирається запитати мене про інтимне життя, тож, не дочекавшись її запитання, бовкнув: «Сексу в мене не було тридцять п’ять років». «Ой, бідолаха! — сказала вона. — Треба нам щось із цим зробити!». Ми посміялися; вона всього лише збиралася запитати в мене номер карти соціального страхування.

На початку 1970 року «Лансет» опублікував чотири мої листи до редакції про пацієнтів із постенцефалітичними синдромами та їхні реакції на леводопу. Я гадав, що їх прочитають лише колеги-лікарі, й був приголомшений, коли через місяць сестра Роуз Р., однієї з пацієнток, продемонструвала мені примірник нью-йоркської «Дейлі ньюз», що передрукувала, до того ж, виділила, один із моїх листів, давши йому заголовок.

«Оце і є ваша лікарська таємниця?» — обурювалася вона, розмахуючи переді мною газетою. Попри те, що з опису пацієнтку міг упізнати лише близький друг або родич, я був шокований не менше за неї — мені й на думку не спадало, що «Лансет» може передати статтю новинній агенції. Я гадав, що вузькоспеціалізовані тексти мають дуже обмежене коло поширення і аж ніяк не можуть потрапити до широкого загалу.

У середині 1960-х я писав до низки дещо спеціалізованіших журналів на кшталт «Ньюролоджі» й «Акта Ньюропатолоджіка», і жодного витоку інформації до новинних агенцій не було. Але тепер, із «пробудженнями» моїх пацієнтів я виходив на значно ширшу арену, і це підводило мене до надзвичайно делікатної, часом неоднозначної сфери — межі між тим, що можна і що не можна розповідати.

Звісно ж, я не міг написати «Пробудження» без дозволу й підтримки самих пацієнтів, яких гнітило відчуття, що суспільство виштовхало їх за свої межі, що їх відкинули, про них забули, тому вони хотіли, щоб їхні історії були розказані. Однак після випадку з «Дейлі ньюз» уже мав сумніви, чи варто видавати книгу у Сполучених Штатах. Проте одна з пацієнток якимось чином дізналася про публікацію в Англії й написала Коліну з проханням надіслати їй примірник. І тоді книгу було видано.

* * *

На відміну від «Мігрені», що отримала схвальні відгуки від рецензентів як із медичної сфери, так і з ширшого загалу, публікацію «Пробуджень» зустріли неоднозначно. Відгуки у пресі загалом були дуже позитивними. До того ж, у 1974 році книзі було присуджено Готорнденську премію — поважну нагороду «за найкращий художній твір». (Я був у захваті, адже потрапив в один список із Робертом Ґрейвсом [228] Роберт Грейвс (Robert Ranke Graves, 1895–1985) — британський поет, романіст і критик. — Прим. перекл. і Ґремом Ґріном, [229] Ґрем Ґрін (Henry Graham Greene, 1904–1991) — англійський письменник і драматург,співробітник британської розвідки в 1940-х роках. — Прим. перекл. не кажучи вже про Джеймса Гілтона [230] Джеймс Гілтон (James Hilton, 1900–1954) — англійський письменник, автор бестселерів, голлівудський сценарист. — Прим. перекл. із його «Втраченим горизонтом» — цю книгу я у дитинстві обожнював.)

Проте від колег-медиків не долинало ані звуку. Відгуків на книгу не було в жодному медичному журналі. Нарешті у січні 1974 року редактор часопису «Брітіш клінікал джорнал», що проіснував досить недовго, написав, що, на його думку, двома найдивнішими подіями попереднього року в Англії стали публікація «Пробуджень» і цілковита відсутність відгуків з боку медичних фахівців. Він назвав це «дивним професійним мутизмом [231] Мутизм — у психіатрії та неврології стан, коли хворий не відповідає на запитання і навіть знаками не показує, чи він згоден вступити в контакт. — Прим. перекл. ». [232] Кілька років по тому я зауважив, що дивні непостійні стани, які я раніше спостерігав у постенцефалітичних пацієнтів, тепер проявлялися і в «звичайних» хворих на паркінсонізм, які вживали леводопу. Завдяки більшій стійкості їхньої нервової системи ці ефекти могли не проявлятися по кілька років (водночас у пацієнтів із постенцефалітичним синдромом вони розвивалися у межах кількох тижнів чи місяців).