Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Якимось чином — тепер уже й не знаю, як саме — між нами зав’язалася дружба, і за кілька тижнів я вирушив до нього в гості. Том жив на Філберт-стрит, 975, а ця вулиця, як знають жителі Сан-Франциско (я тоді не належав до числа цих знавців), зненацька стрімко йде вниз під кутом 30 градусів. На своєму кросовому Norton’i я мчав уздовж Філберт-стрит, аж раптом усвідомив, що «завис» у повітрі, немов на лижному трампліні. На щастя, мій байк зреагував легко, та я був приголомшений: усе могло завершитися вкрай погано. Коли я дзвонив у двері Томової квартири, серце ще калатало.

Він запросив мене увійти, пригостив пивом і поцікавився, чому я так хотів із ним зустрітися. Я просто сказав, що багато його віршів немовби звернені до чогось глибоко в мені. У нього був незворушний вигляд. «Що за вірші? — запитав. — Чому?» Першим його віршем, який я прочитав, був «Стрімголов», тому сказав, що поезія одразу ж відгукнулася в мені, мотоциклістові, як за кілька років до того короткий ліричний твір Лоуренса [124] Томас Лоуренс (Thomas Edward Lawrence, 1888–1935) — англійський археолог, письменник, розвідник. Загинув унаслідок аварії на мотоциклі. — Прим. перекл. «Дорога». Також я вподобав його вірш «Туманне видіння мотоцикліста про власну смерть», адже був переконаний, що, як і Лоуренс, зустріну смерть на мотоциклі.

Не зовсім певен, що саме Том побачив у мені в той момент, але я у ньому віднайшов надзвичайну людську сердечність і доброту впереміш із надзвичайною мисленнєвою цілісністю. До того ж його стиль був стислим і різким, а мій — розмитим і нестримним. Він був нездатний на нещирість чи обман, проте його безпосередність, як я гадав, завжди супроводжувала певна м’якість.

Іноді Том показував мені рукописи своїх нових віршів. Мені була до вподоби енергія, яку вони випромінювали, бурхлива енергія і пристрасть, стримувана, затиснена в них найстрогішою, найбільш контрольованою з поетичних форм. Серед його нових поезій моєю улюбленою була, напевно, «Алегорія вовчого вихованця» («Гра в теніс або чай / На цій м’якій траві не з нами він / Лиш вдаючи це у смутній дволикості»). Це перегукувалося з певною дволикістю, яку я відчував у собі, що її я почасти розглядав як потребу в різних «я» вдень і вночі. Днями я був добродушним доктором Олівером Саксом у білому халаті, а з настанням сутінок змінював цей халат на шкіряну екіпіровку мотоцикліста та інкогніто, по-вовчому вислизав із лікарні і блукав вулицями або ж здіймався звивистими стежками гори Тамалпаіс, а тоді гнав по залитому місячним світлом шосе на Стінсон-біч чи бухту Бодега. Цю двоїстість підживлювало те, що моє середнє ім’я звучить як Вулф; для Тома і друзів-байкерів я був Вулфом, [125] Від англ. «wolf» — вовк. — Прим. перекл. а для колег-лікарів — Олівером. У жовтні 1961-го Том подарував мені примірник своєї нової збірки «Мої сумні капітани» з підписом «Вовчому вихованцю (не варто алегоризувати!) з alles gute [126] Alles gute (нім.) — усього найкращого. — Прим. перекл. і захопленням, від Тома».

* * *

У лютому 1961 року я написав батькам, що отримав ґрін-кард, ставши іммігрантом «з добрими намірами», «чужоземним резидентом», і повідомив про намір отримати громадянство — це можна було зробити без втрати британського. [127] Я справді мав такий намір, та минуло вже понад п’ятдесят років, а громадянином США я так і не став. Схожа ситуація трапилася і з моїм братом в Австралії. Він прибув туди у 1950 році, проте австралійське громадянство отримав лише п’ятдесят років по тому.

Я також написав, що невдовзі складатиму іспит перед державною комісією — це комплексне випробування для випускників іноземних медичних вишів, метою якого є виявити, чи вони дійсно можуть нашкрябати щось із фундаментальних наук, а не лише з медицини.

До того, у січні, я повідомив батькам, що планую «грандіозну подорож Штатами, назад через Канаду й навіть розраховую обігнути Аляску в період між іспитами й початком інтернатури: ймовірно, всього близько 14 500 кілометрів. Це має бути унікальна можливість побачити країну й відвідати інші університети».

І ось іспити позаду, я маю кращий мотоцикл — свій Norton Atlas обміняв із доплатою на BMW R69, що був у вжитку, отже, я був готовий вирушати. Мені урізали час відгулів на роботі, тому я більше не міг включити Аляску до свого турне Америкою.

Я знову написав батькам:

Я провів на карті довгу червону лінію: Лас-Вегас, Долина смерті, Великий каньйон, Альбукерке, Карлсбадські печери, Новий Орлеан, Бірмінґем, Атланта, магістраль, що пролягає Голубим хребтом до Вашингтона, Філадельфія, Нью-Йорк, Бостон. Тоді вгору картою через Нову Англію до Монреаля, убік до Квебеку. Торонто, Ніагарський водоспад, Баффало, Чикаго, Мілуокі. Міста-близнюки, потім — на північ у національні парки Глейшер і Вотертон, а звідти — на південь до Єллоустонського парку, Ведмежого озера, Солт-Лейк-Сіті. Повернення до Сан-Франциско. Близько 13 тис. км. П’ятдесят днів. Чотириста доларів. Якщо мені вдасться уникнути сонячного удару, обмороження, ув’язнення, землетрусів, харчового отруєння і катастроф із технікою — напевне, це буде найкращий період у моєму житті! Наступного листа напишу вже з дороги.