Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

У тому ж листі я згадав про дивний випадок, що трапився зі мною під час відвідання біт-фестивалю у Монтереї:

Мене представили господарю досить дивно: сказали «онде він» і провели у ванну кімнату. Там я побачив схожу на Христа постать зі страдницьки задертою борідкою, яка, стоячи під гарячим душем, м’яла свої сідниці. Без сумніву, моя поява (а я був весь чорний і блискучий — щойно з мотоцикла) була безпрецедентною і наполохала її. Чоловік страждав на болісний періанальний абсцес, який я розітнув жахливою голкою для зшивання парусини, стерилізованою вогнем від сірника. Звідти ушкварив потік гною, що супроводжувався голосним лементом, а згодом змінився тишею: чоловік знепритомнів. Прийшовши до тями, він почувався значно краще, а мене охопило незнане досі почуття радості від того, що тепер я практик, кваліфікований хірург, який зумів надати допомогу стражденному митцю. Того ж дня відбулася шалена вечірка у стилі бітників, [117] Бітники (Beatniks) — молодіжна субкультура у США в 1950–60-ті рр.; назва групи американських письменників, які прийшли в літературу в цей період і стали виразниками нонкомформістських настроїв. — Прим. перекл. на якій молоді жіночки в окулярах декламували вірші про свої тіла.

ВАнглії людей розподіляли за суспільними прошарками (робочий, середній, вищий тощо), варто було лише розтулити рота. Представники різних класів не контактували тісно між собою, не почувалися невимушено одне з одним — якщо такий устрій існував неявно, він був таким же непохитним і нездоланним, як кастова система в Індії. Америку я уявляв як безкласове суспільство, всі члени якого, незалежно від походження, кольору шкіри, віросповідання, рівня освіти чи фаху, можуть спілкуватися між собою як ближні, як побратими, де професор може спілкуватися з водієм вантажівки, і між ними не буде класових упереджень.

Раніше я відчув на смак і мигцем побачив таку демократію та рівність під час мандрів на мотоциклі Англією у 1950-ті. Навіть у застояній Англії мотоцикли, здавалося, долали перешкоди, спрощували спілкування і виявляли в людях добросердність. «Класний байк», — бувало, скаже хтось, і це стає початком розмови. Мотоциклісти — дружелюбний народ, ми привітно змахували рукою, минаючи один одного на дорозі, легко заводили розмови, перетинаючись у кафе. Ми були такою собі романтичною громадою у суспільстві загалом.

Зрозумівши, що немає сенсу переправляти свій мотоцикл із Англії, я вирішив обзавестися новим — Norton’ом Atlas, кросовим мотоциклом, на якому я міг роз’їжджати бездоріжжями, безлюдними шляхами й гірськими стежинами. Тримати його можна було на внутрішньому подвір’ї лікарні.

Я долучився до компанії байкерів, і щонеділі зранку ми зустрічалися в місті, в’їжджали через міст «Золота брама» на вузеньку, просякнуту евкаліптовими пахощами дорогу, що вела до гори Тамалпаіс, а тоді вздовж високого гірського пасма і тихоокеанського узбережжя ліворуч від нас стрімко спускалися на Стінсон-біч, де зупинялися для пізнього сніданку (іноді ми обирали для привалу бухту Бодега, що невдовзі здобула славу завдяки фільму Гічкока «Птахи»). Ці ранкові поїздки допомагали якнайповніше відчувати життя, відчувати, як вітер дме в обличчя, обвіює тіло — по-особливому, так, як це дано відчути лише мотоциклістам. Ці ранки зринають у спогадах майже нестерпною свіжістю, а евкаліптовий запах незмінно пробуджує ностальгійні образи.

У будні я зазвичай на самоті роз’їжджав довкола Сан-Франциско. Але якось наблизився до однієї компанії, яка дуже відрізнялася від нашого статечного спокійного угруповання зі Стінсон-біч — це було галасливе збіговисько, що не стримувало себе умовностями, вони сиділи на мотоциклах, пили пиво з бляшанок і курили. Наблизившись, я побачив на їхніх куртках емблему «Янголів пекла». [118] «Янголи пекла» (Hells Angels) — найбільший у світі мотоклуб із підрозділами у всьому світі. — Прим. перекл. Розвертатися було запізно, тож я під’їхав до них і привітався. Моя сміливість та англійський акцент заінтригували їх, як і те, що я лікар, про що вони згодом дізналися. Мене одразу ж оцінили як належить, без жодних ритуалів висвячування. Я був приємним, не схильним до критиканства, до того ж медичним фахівцем — відповідно, у мене іноді просили поради, якщо котрийсь із байкерів отримував травми. Я не долучався до їхніх заїздів чи інших занять, і наше добре неочікуване спілкування — неочікуване як для мене, так і для них — спокійно зійшло нанівець, коли я за рік полишив Сан-Франциско.