Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Рак було опромінено, потім кілька разів оброблено лазером, оскільки на певних ділянках він і далі відновлювався. Упродовж перших півтора року лікування гострота зору в правому оці майже щоденно коливалася — від цілковитої сліпоти до повного відновлення зору, і ці коливання сповнювали мене то жахом, то полегшенням, то знову жахом — від однієї емоційної крайності до іншої.

Це було б важко переживати (а мені було б навіть важче з цим жити), якби мене не захоплювали деякі зорові феномени, що виникали відповідно до того, як крок за кроком мою сітківку і зір руйнували новоутворення та лазерна терапія: шалені топологічні викривлення, спотворення кольору, спритне, але машинальне заповнення сліпих плям, неконтрольоване розтягнення кольору й форми, тривале осмислення предметів і сцен, коли очі заплющені, а особливо галюцинації, що тепер роїлися у сліпих плямах, які збільшувалися. Очевидно, що мозок був втягнений у це не менше, аніж саме око.

Я боявся осліпнути, втім ще більше боявся смерті, тому уклав із меланомою щось на кшталт угоди: забери око, якщо мусиш, але залиш решту мене у спокої.

У вересні 2009 року, після трьох з половиною років лікування, сітківка правого ока, ослаблена опроміненням, кровоточила, призводячи до повної сліпоти, а спроби зупинити кров не давали жодного результату, тому що сітківка миттєво починала кровоточити знову. Тепер було чимало такого, що позбавило працездатності (однак інколи захоплювало мене!) і чому я тепер мав протистояти — і досліджувати. Втрата стереоскопічного зору стала для мене, як затятого стереофіла, небезпечною. За відсутності глибини сприйняття сходи, бордюри мали вигляд просто ліній на землі, а віддалені об’єкти, здавалося, розташовані на одній площині з ближчими. Із втратою поля зору з правого боку я почав потрапляти у неприємні ситуації, зіштовхуватися з предметами чи людьми, які немовби виринали переді мною з нізвідки. І я був не лише фізично, але й розумово сліпий на правий бік. Також не міг навіть уявляти наявність речей, яких більше не бачив. Таке однобічне просторове ігнорування , як його називають неврологи, є зазвичай наслідком паралічу чи новоутворення у зоровій зоні чи тім’яній долі мозку. Для мене, як для невролога, ці явища були особливо захопливими, оскільки вони у дивовижний спосіб демонстрували, як працює мозок (або неправильно працює, або не може працювати), коли вхідний сигнал від органів чуття є недостатнім чи відхиленим від норми. Я зафіксував все у найдрібніших деталях (щоденникові записи про меланому сягали 90 тисяч слів) і вивчав, проводячи різноманітні сприйняттєві експерименти. Увесь цей досвід, як і пережите у випадку з ногою, став для мене experimentum suitatis , експериментом із чи над собою.

Сприйняттєві наслідки пошкодження ока створили родючий ґрунт для дослідження; я почувався так, наче відкривав цілий світ дивних явищ, хоча не міг не думати про те, що всі пацієнти, які мають подібні проблеми з очима, безперечно, переживають ті самі феномени сприйняття, що і я. Отже, пишучи про власний досвід, писатиму також і для них. Настрій відкриття бадьорив мене й допомагав проходити крізь страждання, що інакше б досить-таки лякали й деморалізували мене, так само, як допомагало й те, що я продовжував приймати пацієнтів і писати.

* * *

Я старанно працював над новою книгою «Око розуму», коли мене спіткала нова низка нещасть і хірургічних випробувань. У вересні 2009 року, одразу після кровотечі у правому оці, мені довелося робити повну пересадку суглоба в лівому коліні (звичайно, це теж породило невеликий щоденник). Мені повідомили, що в моєму розпорядженні є близько восьми тижнів, щоб повністю відновити рухову здатність коліна; якщо мені це не вдасться, то нога вже не згинатиметься до кінця життя. А розрив рубцевої тканини під час розроблення коліна буде дуже болючим. «Не бравуйте, — сказав хірург. — Можете вживати усі необхідні вам знеболювальні». Ба більше, мої лікарі говорили про біль мало не у любовному ключі. «Прийміть його, — казали вони. — Пірніть у нього». Вони наполягали, що це — «цілющий біль», і для мене критично важливо упродовж найближчого часу робити все, що в моїх силах, якщо я хочу повністю відновити рухливість суглобу.

У реабілітаційному відділенні я добряче працював, день за днем збільшуючи амплітуду рухів і набуваючи сили, коли мене спіткала неочікувана неприємність: знову нагадав про себе ішіас, з яким я боровся багато років — спершу повільно, хитро, а потім його інтенсивність швидко перевершила межі всього, що мені колись доводилося переживати.