Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Ми часто плаваємо удвох — вдома і за кордоном. Часом читаємо один одному свої незавершені роботи, але переважно, як будь-яка інша пара, обговорюємо прочитане, дивимося старі фільми по телевізору, разом спостерігаємо захід сонця чи ділимо сандвічі за обідом. Ми разом проживаємо спокійне, багатовимірне життя — це величезний, неочікуваний подарунок на моєму старому віку, після цілого життя стриманості й тримання на поштивій відстані.

У дитинстві мене називали Чорнилком, проте, здається, я і досі так само вимазуюся чорнилом, як і сімдесят років тому.

Вести щоденники я розпочав у чотирнадцять років, і під час останнього підрахунку налічив їх майже тисячу. Ці щоденники були усіх форм і розмірів, від маленьких кишенькових записників, які я ношу з собою, до величезних фоліантів. Я завжди тримаю записник біля ліжка — для снів і нічних міркувань, а також намагаюся класти щоденник біля басейну, на березі озера чи моря — плавання також є плідним на думки, які мені потрібно занотовувати, особливо якщо вони творяться самі (а часом таке буває) у формі цілих речень чи абзаців.

Пишучи «Ногу», я значною мірою ґрунтувався на докладних щоденниках, які вів, будучи пацієнтом у 1974 році. «Щоденник Оахаки» також заснований на зроблених мною записах. Але загалом я рідко зазираю до щоденників, які писав упродовж більшої частини життя. Самого факту письма уже достатньо: воно слугує проясненням думок і почуттів. Письмо, як таке, є невід’ємною частиною мого життя — ідеї виникають і набувають форми в акті письма.

Щоденники я пишу не для інших, та й сам зазвичай у них не зазираю, але вони є особливою, незамінною формою розмови з собою.

Потреба думати на папері не обмежується записниками. Вона поширюється на звороти конвертів, меню, будь-які клаптики паперу, що трапляються під руку. А ще я часто виписую цитати, які мені подобаються, переписую чи набираю їх на шматках паперу яскравого кольору й пришпилюю на дошку. Коли я жив на Сіті-Айленді, мій кабінет був повен цитат, скріплених докупи кільцями швидкозшивачів, які я вішав на карнизи над своїм робочим столом.

Листування також є важливою частиною життя. Загалом люблю писати й отримувати листи — це спілкування з іншими людьми: особливими, іншими; часто я виявляю, що в змозі писати листи, коли не можу «писати», що б не означало Письменство (з великої «П»). Я зберігаю усі листи, які отримую, а також копії моїх власних. Тепер, коли я намагаюся відтворити частини свого життя — зокрема, такі, як дуже важливий, багатий на події час, коли я у 1960-х переїхав до Америки — ці старі листи є для мене величезним скарбом, поправками до обманів пам’яті й уяви.

Чимало з того, що я написав, припадає на клінічні записи. Маючи п’ять сотень пацієнтів у Бет-Авраамі, тисячі у лікарні Бронкс-стейт і поза її межами, триста мешканців у «Малих сестер», я десятиліттями робив понад тисячу записів на рік і мені це було до вподоби — мої записи були довгими й детальними, інколи навіть говорили, що вони читаються, мов романи.

Хай там як, я оповідач. Допускаю, що любов до історій, до оповіді є загальною рисою людської вдачі, що супроводжує наші здібності до мови, усвідомлення себе й автобіографічної пам’яті.

Акт письма, якщо він іде на лад, дає мені насолоду й радість, як ніщо інше. Незалежно від теми він переносить мене до зовсім іншого місця, у якому я повністю розчиняюсь і забуваю про все, що відволікає мою увагу: про тривоги, клопоти, навіть про плин часу. У цих надзвичайних, божественних станах душі я можу писати безперестанку, аж поки перестаю помічати папір. І лише тоді зауважую, що настав вечір, а я писав увесь день.

Упродовж життя я написав мільйони слів, але акт письма здається мені таким же свіжим і настільки ж радісним, як тоді, коли розпочав його майже сімдесят років тому.

Зібратицю автобіографію воєдино було б неможливо без Кейт Едґар. Кейт відіграє у моєму житті унікальну роль — як особиста помічниця, редактор і друг — понад тридцять років. (Свою останню книгу «Галюцинації» я присвятив їй). За допомогою двох наших відданих помічниць, Геллі Паркер і Гейлі Войцік, вона допомогла мені перебрати все, що я написав раніше, опубліковане й неопубліковане, а також записи й листи, що беруть початок від 1950-х років.

Я особливо вдячний своєму другові й колезі-неврологу — Орріну Девінскі, з яким упродовж двадцяти п’яти років із задоволенням спілкувався як з лікарем і другом. Оррін окинув критичним поглядом наукові й клінічні частини цієї книги і кілька попередніх книг (йому я присвятив «Музикофілію»).