Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Ми від самого початку на нейронному рівні просякнуті індивідуальними рисами. Дослідники продемонстрували, що навіть на руховому рівні дитина не наслідує усталений зразок того, як навчатися ходити, тягнутися до чогось. Кожне немовля випробовує різні способи тягнутися за предметами й упродовж кількох місяців віднаходить чи обирає власні способи руху. Намагаючись уявити нейронну основу такого індивідуального навчання, ми, ймовірно, уявимо її собі як сукупність рухів (і їхніх нейронних корелятів), що зміцнюється чи витісняється досвідом.

Подібні міркування виникають і тоді, коли йдеться про одужання і реабілітацію після паралічів та інших ушкоджень. Не існує жодних стандартів, немає прописаного шляху одужання — кожен пацієнт має віднайти чи створити власні рухові й сприйняттєві моделі, власні способи долати виклики, перед якими він постане, а обов’язком чуйного лікаря є допомогти йому в цьому.

І в цьому найширшому сенсі нейродарвінізм передбачає, що, хочемо ми того чи ні, але нам призначено прожити особливе життя, сповнене саморозвитку, і торувати власні, окремі стежки в цьому житті.

* * *

Читаючи «Нейродарвінізм», я міркував над тим, чи змінить ця концепція обличчя нейронауки так само, як теорія Дарвіна змінила обличчя біології. Коротка, але недостатня відповідь — «ні», хоча зараз чимало вчених вважають численні Едельманові ідеї як щось саме собою зрозуміле, не визнаючи, чи, можливо, навіть не знаючи про те, що вони — Едельманові. У цьому сенсі його міркування, хоча й не визнані експліцитно, зрушили самі підвалини нейронауки.

У 1980-ті теорія Едельмана була настільки новаторською, що її не так просто було припасувати до якоїсь із наявних моделей, парадигм нейронауки, і, гадаю, саме це перешкоджало її широкому визнанню — укупі з часом надмірним, важким для розуміння стилем письма Едельмана. Його теорія була «передчасною», вона настільки випереджала свій час, була такою складною і вимагала настільки нових способів мислення, що у 1980-ті їй чинили опір або ігнорували, проте упродовж наступних двадцяти чи тридцяти років, із залученням нових технологій, ми матимемо добрі можливості для підтвердження (чи спростування) її основних принципів. Для мене ця теорія лишається найпотужнішим і найелегантнішим поясненням того, як ми, людські істоти, і наші мізки формують наші надзвичайно індивідуальні «я» і світи.

Інколимені здавалося, що я покинув Англію потайки. Отримавши там чи не найкращу освіту, увібрав найкраще з англійського стилю й прози, тисячолітніх звичаїв і традицій, а тоді взяв цей цінний інтелектуальний вантаж, усе, що було вкладено в мене, й повіз із країни, навіть не сказавши «дякую» і «прощавай».

Та все ж я і далі вважав Англію домом, повертався туди так часто, як тільки міг, і почувався сильнішим — кращим письменником, — коли моя нога ступала на рідну землю. Я підтримував близькі стосунки з родичами, друзями, колегами в Англії і вірив, що десять, двадцять, тридцять років, які я провів в Америці — не більше, ніж тривалий візит, і що рано чи пізно я повернуся додому.

Відчуття Англії як «дому» похитнулося в 1990 році, коли помер тато, і будинок на Мейпсбері-роуд, у якому я народився і виріс, до якого постійно приїжджав і в якому часто зупинявся, повертаючись до Англії, будинок, у якому кожен сантиметр був для мене заповнений спогадами й емоціями — було продано. Я більше не відчував, що мені є куди повертатися, тож відвіди­ни стали просто відвідинами, а не поверненнями до своєї краї­ни і своїх рідних.

Однак я відчував дивну гордість від того, що мав британський паспорт, який (до 2000 року) був у прекрасній, розкішній міцній палітурці та із золотим тисненням, що суттєво відрізнявся від тоненьких маленьких предметів, які видавали більшість країн. Я не прагнув американського громадянства й був радий мати зелену карту і статус «іноземця-резидента». Це збігалося з моїми почуттями, принаймні більшість часу — доброзичливий законослухняний іноземець, який помічає усе довкола, але не має громадянських обов’язків на кшталт голосування, участі в суді в ролі присяжного чи необхідності долучатися до суспільної й політичної діяльності країни. Я часто почувався (як сказала про себе Темпл Ґрандін) антропологом на Марсі. (Коли жив у Каліфорнії й відчував єдність із горами, лісами й пустелями Заходу, це почуття огортало мене значно менше).

А потім, у червні 2008-го, на свій подив, довідався, що моє ім’я фігурує у почесному списку до дня народження королеви, що я мав стати командором Ордену Британської імперії. Термін «командор» мене розважив — я не міг уявити себе в ролі капітана на містку есмінця чи лінкора, але був зацікавлений і дуже зворушений цією відзнакою.