Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Як основну одиницю природного відбору й заміни Едельман розглядав не окремий нейрон, а групи від п’ятдесяти до тисячі зв’язаних нейронів — саме тому він назвав свою гіпотезу теорією відбору груп нейронів. Свою роботу він бачив як завершення справи, розпочатої Дарвіном, додаючи відбір на клітинному рівні упродовж життєвого циклу особини до теорії природного відбору упродовж багатьох поколінь.

Безперечно, частиною нашого генетичного програмування є певні вроджені схильності й потреби, інакше дитина не мала б жодних прагнень, у неї б не виникало спонук щось робити, чогось шукати, лишатися живою. Ці базові потреби (наприклад, їжі, тепла, спілкування з іншими людьми) й спрямовують перші рухи й прагнення істоти.

А на примітивному, фізіологічному рівні є різноманітні сенсорні й рухові дані: від рефлексів, що виникають мимовільно (наприклад, реакція на біль) до певних вроджених механізмів у мозку (наприклад, контроль дихання й автономних функцій).

Утім, на думку Едельмана, мало що інше є запрограмованим чи вродженим. Малюк черепахи, щойно вилупившись із яйця, готовий іти. А людське немовля не готове, воно має створити різноманітні сприйняттєві й інші розподіли за категоріями й скористатися ними, щоб осмислити світ: витворити власний, окремий світ і зрозуміти, як торувати свій шлях у ньому. Критично важливими тут є досвід і експеримент — нейродарвінізм є за своєю суттю експериментальним відбором.

Для Едельмана справжній функціональний «механізм» мозку складається з мільйонів нейронних груп, організованих у більші одиниці, або ж «карти». Ці карти, неперервно пов’язуючись у несталі, неймовірно складні, але завжди сповнені змісту моделі, можуть змінюватися за лічені хвилини чи секунди. Це нагадує поетичне міркування Ч. С. Шеррінґона про мозок як про «чарівний ставок», де «мільйони човників, спалахуючи, плетуть візерунок, що тут-таки тане. Цей візерунок завжди сповнений змісту, проте ніколи не живе довго. Це мінлива гармонія менших візерунків у його складі».

Створення карт, що вибірково реагують на певні елементарні категорії — наприклад, рух чи колір у зоровій картині навколишнього світу, — може включати синхронізацію тисяч нейронних груп. Деякі картування відбуваються у розрізнених, анатомічно встановлених, «попередньо закріплених» ділянках мозкової кори, як у випадку з кольором: колір формується переважно у ділянці V4. Але більша частина кори є пластичною, плюрипотентною «нерухомістю», що може слугувати (у певних межах) для будь-якої необхідної функції. Отже, та ділянка, що у людей зі слухом становить слухову кору — у людей із вродженою глухотою може бути перерозподілена під зорові потреби, так само як і те, що у нормальних умовах є зоровою корою — у людей із вродженою сліпотою може набути іншого сенсорного призначення.

Ральф Сіґель, спостерігаючи за нейронною активністю мавп, які виконують певне завдання на зорове сприйняття, як ніхто інший знав про прірву між мікро-методами, у яких електроди вживлюються в окрему нервову клітину для запису її активності, і макро-методами (МРТ, [318] МРТ — магнітно-резонансна томографія — томографічний метод дослідження внутрішніх органів і тканин з використанням фізичного явища ядерного магнітного резонансу. — Прим. перекл. ПЕТ [319] ПЕТ — позитрон-емісійна томографія — метод медичної радіоізотопної діагностики. — Прим. перекл. тощо), що демонструють реакцію цілих ділянок мозку. Усвідомлюючи необхідність чогось проміжного, він першим запропонував дуже нестандартний оптичний мезо-метод, що дав йому змогу спостерігати за десятками чи сотнями нейронів під час їхньої взаємодії і координації один з одним у реальному часі. Одним із його відкриттів, на перший погляд неочікуваним і незбагненним, стало те, що нейрональні констеляції чи карти можуть змінюватися за лічені секунди відповідно до того, як тварина вивчає чи пристосовується до різних вхідних сенсорних сигналів. Це дуже перегукувалося з Едельмановою теорією відбору груп нейронів, і ми з Ральфом провели немало часу, обговорюючи подальше значення його теорії один з одним і з самим Едельманом, якого, як і Кріка, зацікавила робота Ральфа.

Коли йдеться про сприйняття об’єктів, Едельман любить говорити, що світ не «обклеєний ярликами»; сприйняття не з’яв­ля­ється «вже розкладеним на об’єкти». Ми маємо витворити сприйняття через власну систему категорій. «Будь-яке сприйняття є актом творення», — говорить Едельман. Коли ми рухаємося, наші органи чуття збирають зразки світу й на основі цього у мозку формуються карти. А з набуттям досвіду виникає селективне зміцнення тих картувань, що відповідають успішному сприйняттю — успішному в тому, що, як вони засвідчують, є найпридатнішим і найпотужнішим для побудови «реальності».