Оливер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

До середини 2003 року хвороба почала долати Френсіса, і мені надходили листи від Крістофа Коха, який тоді проводив із ним кілька днів на тиждень. Здавалося, вони настільки зблизилися, що чимало їхніх думок були діалогічними, з’являлися як результат взаємодії, і листи Крістофа вбирали в себе думки обох. Чимало висловлювань починалися словами «Ми з Френсісом маємо ще кілька запитань щодо вашого досвіду... Френсіс вважає, що це... Щодо мене, я не певен...» тощо.

У відповідь на мою статтю, присвячену часу (її версія пізніше з’явилася у «Нью-Йорк рев’ю оф букс» із заголовком «У ріці свідомості»), Крік ретельно розпитував мене про інтенсивність зорового мерехтіння під час аури мігрені. Були питання, які ми з ним обговорювали, коли вперше зустрілися за п’ятнадцять років до того, але про це ми, вочевидь, обидва забули; звичайно, ніхто з нас не посилався на попередні листи. Складалося враження, що у 1986 році не існувало вирішення, і ми обидва, кожен по-своєму, відклали цю справу, «забули» про неї, занурили її у підсвідомість, де виношували ще півтора десятка років, перш ніж вона виринула на поверхню. Ми з Френсісом зосередилися на питанні, у якому раніше зазнавали поразки, а тепер наближалися до відповіді. У серпні 2003-го це відчуття у мене набуло такої сили, що я зрозумів: маю навідати Френсіса у Ла-Хойї.

Я перебував у Ла-Хойї впродовж тижня й часто навідувався до Ральфа, який знову працював в Інституті Салка. Там була дуже приємна атмосфера (принаймні так здалося мені, сторонній людині, у цей короткий візит), атмосфера, що захопила Френсіса, коли він уперше прибув до інституту всередині 1970-х, і що відтоді підсилювалася за його постійної присутності. Попри свій вік, він і досі був там дуже вагомою постаттю. Ральф показав мені його машину, номерний знак якої мав лише чотири літери: A, T, G, C — чотири нуклеотиди ДНК. І я був радий одного дня побачити його високу постать, що прямує до лабораторії. Він ще тримався дуже рівно, хоча і йшов повільно, за допомогою палиці.

Якось надвечір я виступав із доповіддю, і щойно розпочав, як увійшов Френсіс і тихенько зайняв місце ззаду. Я зауважив, що більшу частину часу його очі були заплющеними, й подумав, що він задрімав, та коли завершив, він поставив мені низку таких проникливих запитань, що стало очевидно: він не пропустив жодного слова. Мені розповідали, що ці його з’яви із заплющеними очима вводили в оману багатьох відвідувачів, але потім вони на гіркому досвіді виявляли, що ці заплющені очі приховували найгострішу увагу, найчистіший і найглибший розум, з яким тільки доводилося мати справу.

В останній день мого перебування у Ла-Хойї, коли з Пасадени прибув Крістоф, нас усіх запросили до Кріка додому на обід із Френсісом і його дружиною Оділь. «Сходження» — це була не просто назва, коли ми з Ральфом їхали до них, дорога, здавалося, постійно звивалася серпантином угору, аж доки не вивела нас до будинку Кріків. Це був дуже сонячний каліфорнійський день, і ми всі сіли за стіл біля басейну (вода у ньому була яскраво-блакитною — Френсіс пояснив: причина не в тому, як пофарбовано басейн, і не в небі над ним, а в тому, що місцева вода містить найдрібніші частки, котрі подібно до пилу заломлюють світло). Оділь пригощала нас різноманітними делікатесами — лососем, креветками, спаржею і деякими особливими стравами, до яких тепер зводився раціон Френсіса, який саме проходив курс хіміотерапії. Хоча Оділь і не долучалася до розмови, я знав, наскільки близько вона, художник, стежила за роботою Френсіса, хоча б судячи з того, що саме вона намалювала подвійну спіраль у відомій статті 1953 року, а п’ятдесят років по тому — застиглого бігуна, щоб проілюструвати гіпотезу моментальних знімків у статті 2003 року, що привела мене у такий захват.

Сидячи поруч із Френсісом, я бачив, що його кошлаті брови стали ще білішими й ще густішими, аніж будь-коли, і це додавало його вигляду ще більшої мудрості. Проте цю поважну картину постійно руйнував блиск у його очах і пустотливе почуття гумору. Ральф страшенно хотів розповісти Френсісу про свою останню роботу — нову форму побудови оптичного зображення, що було здатне продемонструвати структури живого мозку практично до клітинного рівня. Раніше не було можливості візуалізувати структуру й діяльність мозку на цій шкалі, і саме на цій «мезо»-шкалі і Крік, і Джеральд Едельман, хоч би як не відрізнялися їхні погляди, тепер розміщували функціональні структури мозку.

Френсіс був захоплений новою технікою Ральфа й отриманими ним зображеннями, але водночас він сипав потоком гострих запитань, розпитуючи про все до найдрібніших деталей, проте у конструктивний спосіб.