Марія Матіос - Солодка Даруся

Але, шельма, ні з ким так і не поділилася! Може, й з Михайлом також не ділилася?!

- Казала вам, кумко, нам 'ятаєте, тому пару часу вже буде… А хто мене спухав?! Казала, дивіться, люде добрі, вони вдень дитину роблять, бо хату на замку серед літньої днини тримають. Хто, скажіть мені, із порядних ґаздів буде вдень замикати з—перед людей двері, щоби так довго одну дитину робити? Видите, на моє вийшло?! Хто—хто, а ви, кумко, добре знаєте: котра дитина родиться посеред дня, то посеред дня вона й зроблена.

- Або вам, Параско, не однаково, коли хто діти робить? Можна подумати, що ваші всі десятеро посеред ночі і тілько взимі зроблені!

- Ні, ви подумайте лишень собі: жінку находять злоги, а ніхто в селі не знає! Ніхто не знає, коли те діло робилося, ким робилося…

- А ви що, любко—душко, хотіли їм свічку світити, чи показувати, коли ся діти роблять?! Зробили — коли зробили, коли їм ся получило. То їхнє діло. Та й устидали би ся навіть думати, що дитина не Михайлова.

- Кажіть що кажіть, Калинко, але ґаздують вони добре.

- Лиш людей цураються.

- А нащо їм люди? Люди тілько колотнечу в чужому житті роблять. їм, може, без людей добре.

- Як то до чого люди?! Для контролю.

- Е—е–е, кумко—душко… Та то би нічого, якби вродився хлопець. А то дівка… та ще вдень, пополудню… Ніхто тої дитини не видів, чи не каліка… де то таке чути, щоби чоловік пуп дитині рубав, коли у нас тут пів села пуп урубати можуть? Ні Фулячку не кликав… ні сусіду Маріку, а Марія сама недавно перший раз злягала, то все те діло добре знає… Жінка—першунка — це вам не телиця, що перший раз телиться… і то коло телиці двом ґаздам треба пантрувати, а тут жменька жінки…

- Аби на добре, кумко, все то… аби на добре… а то ж дитина може бути німа.

- Язик би ваш чиряками обкинуло, Штефко, яке пусте пророкуєте! Чого б то дитина мала бути німа, коли тато з мамою говорящі?!

- А того, що не можна шлюбній жінці приховувати свою тяж. Веремінність [8] Веремінність (діал.) — вагітність. для ґаздині, що має вінчаного ґазду, — це не встид. А Матронка ховала свою веремінність аж до самих злогів.

- Дурне говорите, Параско. Дурне! Вона що, мала посеред села заголити черево, щоб усраний—урваний знав, що вони дитину собі нарешті зробили?!

- Дурне — не дурне, але так мене мама—покійниця вчили, дай, Боже, їй царство небесне.

…ЧИ ХТО Й СПРАВДІ наврочив, чи позаздрив, чи просто прийшов час гризоти і до цієї хати, хтозна. Але радість для Михайла з Матронкою урвалася, як урвалася колись струна на Фіциковій скрипці саме посеред весільної «гуцулки», — нібито й не ночувала тут радість ніколи.

…А було так.

Прошуміла вітрами і цвітом довга весна. Горбами й долами взялося раптове літо із частими, короткими зливами, несказанною розкішшю трав і ягід, а найперше — тривалим очікуванням урожаїв і приплодів.

Вернулася до звичних своїх роботів і Матронка — невпізнанно розквітла після пологів, з незвично повною пазухою і дещо притлумленим, чи, може, заспокоєним, блиском очей. Так само — як до дитини — викладе круг голови грубим кілечком косу, приспить дитинятко цицькою, винесе яворову колиску на ґанок, візьметься за сапку, таку ж маленьку, як сама, — і в город. Сапає — дивно усміхається в себе, на мить заплющивши очі, ніби ховає що коштовне в лише їй відомі схрони; потім нараз озирнеться, чи ніхто не бачив таємної усмішки, — і знову за сапку.

А під вечір візьме дитину на руки, колише, стиха приспівуючи, — і ближче до брами перебереться: Михайла з деньки визирає. Він до роботи дурний: дотепер по людях ходить. Дрова колоти, фундамент класти, столярку майструвати. В селі наймають Михайла згуста: і в комору без боязні його пустити можна, і збрехати не збреше, і язиком не піде замітати, навіть коли б його просили, і не вшахрує, та й плату помірну бере. А що вже столярку робив — ніхто не міг з ним змагатися, відколи умер Петро Ціпцяр — столяр і тесля на десятеро сіл зразу.

Закладав Михайло того літа вориння в полонині черемошнянського двірника Іллі Джуряка — Їлашка по—сільському, то сходив додому з гір лише на неділю. А жінка в селі тримала господарку. Господарки було не стільки, щоб дуже, але вже трохи було: корова, свиня, кури, троє товару дробу. [9] Дріб (діал.) — вівці. Правда, ґрунтів не мали, окрім того, що коло хати та в саду, але Михайло обтискався роботами, як обручами бочка, маючи намір купити у млинаря Заремби пару фальчів лісу у Дідьковій Ямі. Він уже навіть придивився на ту коштовну зелену латку, яка іноді снилася йому.