Марія Матіос - Солодка Даруся

«Ба—а–ац… Усе минає. І це минеться», — подув якось у люльку Танасій — і дав остаточну відповідь на мовчазне стискання молодиць плечима, які заздрісними поглядами вели за Михайлом і Матронкою, коли ті приходили на недільну службу: вона — з незмінно опущеною, як від устиду, головою — безшелесно прилаштовувалася в бабинці, він — як жердка, височів межи чоловіками; але очі в них все одно нібито зв'язані якимсь невидимим шнурком; і це так явно впадало у вічі, що в бувалих, а токмо жінок, від заздрості і неминаючого подиву роздувалися ніздрі, немов у корів перед отеленням.

Проте людська заздрість до цих двох не мала злости.

Поки що…

…МАТРОНКУ в селі називають Михайловим чудом. Точніше, Михайло сам її так призвав.

Михайло Ілащук з малої дитини — круглий сирота. Тата привалило дарабою, коли дитині було дванадцять років, а за три роки по тому й Михайлова мама пішла у глину через пусті бабинські язики: наговорили сільські жінки, що в бідної вдовиці підночовують шлюбні ґазди, ото й змовилися тихцем дві найбільші черемошнянські ревнивиці, вивели жінку в ліс, знаючи, що шукати її ніхто не буде, прив'язали до бука — та так і лишили на ніч охолодити свою хіть. Знайшли вдову через день, обгризену до кісток вовками, та ніхто за те не поніс кари, бо ніхто того викрадення не видів, проте знати знало все село; але село свідчити не ходило, правди добиватися було нікому, справу жандармерія закрила — то так і пішов малолітній Михайло служити по людях, годувати ґаздівські воші, та вчитися всяким ручним роботам, та заробляти собі на прожиток. Парубкував довго, поки на таку—сяку господарку не склався і ось, на жменьку сторонської, такої, як сам, круглої сироти та ще й на маленьке весілля спромігся.

Може, тому, що сирота, як палець, а може, таку натуру йому Господь Бог дав, але до женячки Михайло був дуже ґречним і порядним парубком: дівок не зводив, молодицям спідниці догори не підфітькував, у вдовиних перинах не валявся. Був дуже вдатний до роботи і малоговіркий. На людях язик йому розв'язався лише раз — у весільній «гуцулці», коли свої і прийшлі з молодою гості шумно заповнили підлогу, а музика грала так, що у скрипаля урвалася струна на скрипці.

П'яний від радості, Михайло легким рухом висадив на долоню дрібненьку — ростом йому хіба що до пупа — молоду з незвичним для їхнього села іменем Матронка, підняв над кучерявою головою — і крутив її над собою, як дзигу, аж заверещала, перелякавшись, старша дружка, заломлюючи худі дівочі руки.

- Гості! Дорогі мої набУтливі гості, дивіться на Михайлове чудо, любуйтеся Михайловим чудом, набувайтеся коло Михайлового чуда! На Михайлове чудо дивіться! — на одній руці крутив її над головами гостей, немовби веселу різнокольорову квітку.

Голос молодого зривався, намагаючись перебивати музик, так що було незрозуміло, чи він направду п'яний, чи трохи дурний.

Бо й таке в цьому селі траплялося, що один молодий стратив розум на самому своєму весіллі. Через що старі люди казали: тому винне довге воздержаніє плоті, мовляв, не треба було чекати весілля, а піти до тої, що сама просить і дає, — і не мав би чесний хлоп і його фамілія горя і по сьогодні…

А Матронка, зі страху чи з радості заплющивши очі, обхопила шию свого молодого обома тонкими руками, немов дитина тата, і в несамовитому темпі «гуцулки» обвивалися її кольорові стрічки круг Михайла, як зашморг, — аж страшно було, щоб не задушила.

Так вони й дотанцювали той божевільний танець — лише удвох: молодий, що діставав головою мало не до неба, і молода — всім своїм невагомим тільцем вросла в його збите від постійної роботи, пружне чоловіче тіло, обвита обома руками круг шиї і малопритомна від незвички, сорому і того, що її чекало за брамою нового життя, в чужому селі, без тата—мами — лише в Господній і її чоловіка волі.

- Аби то лише на добре, аби на добре… — чи то осудливо, чи співчутливо кивали головами старі жінки і молодиці на лавах попід стінами весільної хати, ніби дивилися в якусь відкриту лише для них, але невидиму для решти, книгу долі, а може, лише видобували зі скринь власного досвіду безпомильні знання про майбутнє двох молодих і глухих у своєму щасті людей, що поволі приходили до тями після «гуцулки».

- На добре! На добре! — відповідав Михайло всім одразу ґаздиням із заздрісно—сумними очима. — На добре, ґаздиньки, бо скілько того життя? Кавальчик! [5] Кавальчик (діал.) — маленький шматочок.

І на отой малий кавальчик — он яке чудо! — пригорнув задихану швидким темпом танцю Матронку до широких грудей, та так вони й стояли, мов присмолені, посеред весільної підлоги, аж поки не зазвучали перші акорди іще однієї неодмінної весільної мелодії цього краю — великої святкової хори, по—румунськи — «гора—маре».